К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

РОЗДІЛЯЮТЬ І… ВОЛОДАРЮЮТЬ!

Із приводу одного конфузу під час відзначення дня народження Пророка. Суто по-дніпропетровськи.



Від поваги до Шевченка починається любов до України. Ця загальновідома істина знову згадалася сьогодні під час проведення урочистостей біля найкращого у світі пам’ятника молодому Кобзарю у центрі Дніпропетровська. За покликом серця понад чверть віку щорічно разом із однодумцями ходжу вшановувати Тараса у дні його народження, перепоховання тощо – спочатку до першого пам’ятника, що на Монастирському острові, а після відкриття нового біля музично-драматичного театру його імені (у 1992-му) – сюди.

Цього ж року треба було показати іногородньому гостю сам пам’ятник, зустрітися з його автором почесним громадянином Дніпропетровська скульптором Володимиром Небоженком, іншими людьми, а, зазвичай, зробити фоторепортаж в альбом для свого сайту.

На жаль, фоторепортаж із офіційного заходу виставляти передумав. Чому? Починалося все по давно відпрацьованій схемі. На десяту ранку до пам’ятника прийшли представники обласної та міської влади, деяких політичних та громадських організацій, священики УПЦ КП, з десяток-півтора теле і фоторепортерів та фотоаматорів. Біля пам’ятника вишикувалися в національному одязі юні актори-театрали, ведучі. Правда, народу як для міста-мільйонника було малувато. Після покладення квітів за наші (бюджетні) гроші представники влади відразу розвернулися і пішли геть – якраз у той момент, коли звучав у записі голос одного із перших загиблих на Майдані нашого земляка Сергія Нігояна, що вкрай вразило небайдужих присутніх. Відразу за ними розбіглися у різні кінці й інші чиновники. Залишилося небагато постійних відвідувачів подібних заходів, які групками стояли і розмовляли між собою у різних куточках навколишньої площі. Одним словом, влада оконфузилася – а саме вона була організатором дійства.

Перед тим, як когось гудити, треба поставити себе на його місце. Якщо сам діяв би інакше, із чистою совістю можна критикувати. А, дійсно, як би діяв я особисто? По-перше, будучи організатором міського дійства, потурбувався б про масовість. Важелів тут багато – від численних різноманітних оголошень до «м'якого» адмінресурсу: мається на увазі хоча б рекомендації ректорам вузів, директорам технікумів тощо запропонувати юнакам і дівчатам прийти в цей день до Світоча українського народу, адже їм у майбутньому творити нову державу.

Ось тут і «собака зарита». На моє глибоке переконання влада просто не хоче цього, тим більше, боїться, щоб нинішня студентська молодь масово не переймалася українством, вільнолюбивими ідеями тощо. Для «галочки» провели захід (бо інакше їх не зрозуміють), дозволили зібратися десь на «віче», чи інший невеликий захід, і на цьому питання вичерпане. Одним словом, принцип «розділяй і володарюй» діє. Напрошується єдино правильний висновок – доки влада і народ не будуть єдиними, так весь час і буде повторюватися. Треба міняти не тільку владу, а всю Систему!

Із цього приводу пропоную прочитати документальне оповідання «Пам'ятник» (якраз про цей), опубліковане ще у 2003 році в одній із моїх книг «Легенди Дібрівського лісу». Там якраз я і говорю про подібні речі.

 

Пам’ятник

 

В кінці восьмидесятих років двадцятого століття запиталася найбільша імперія світу. Її фундамент, густо замішаний на крові, то в одному, то в іншому місці почав давати тріщини. Поневолені народи збагнули: настав момент істини - треба рвати кайдани.

Україна ходила в російському ярмі кілька віків. Уже в дев'ятнадцятому столітті вона була настільки знищена і розтоптана, що мало хто вірив у її державність.

Раптом з'являється людина, яка сконцентрувала найпотаємніші думки кожного українця і спрямувала їх в одне русло - боротьбу за волю. То був наш пророк Тарас Шевченко.

Його «Кобзар» став національною Біблією, де закладено найсвятіше:

Україна не вмерла, вона є, їй належить бути вільною!

Коли розпочався останній могутній виток боротьби за незалежність, з'явилися численні неформальні організації. Наймасовішою з них стало Товариство української мови "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Комуністи не на жарт сполошилися: вони не визнавали націй, вели політику на їх перемішування і поступове вихолощення душ.

У Дніпропетровську патріоти висунули "крамольну" ідею - встановити пам'ятник Шевченку в самому центрі міста! Тут вже височів один монумент Кобзареві - на острові серед Дніпра, але потрібно, щоб Пророк знаходився між людей і постійно нагадував: я - з вами!

В одному із скверів обабіч головної артерії міста ранньої весни 1991 року група ініціаторів на чолі з головою Краєвого Руху Іваном Шуликом заклала пам'ятну дошку з написом: "На цьому місці за народні кошти буде встановлено   погруддя   геніального   сина   українського   народу Т.Г.Шевченка".

Наступного ранку перед перехожими постала страшна картина — мармурову плиту понівечено. Потім нічна трагедія повторилася ще двічі: те, що залишилося недобитим напередодні, вандали порозтрощували на дрібні шматочки. Та все одно сюди приходили люди, покладали квіти, тут постійно гуртувалися і гартувалися.

В цей час у майстерні скульптора Володимира Небоженка кипіла напружена робота - митець працював над проектом майбутнього пам'ятника. Він перебрав кілька варіантів. Спинився на останньому: молодий Тарас із мольбертом у руках присів у роздумах. Саме в такому віці він побував у цих краях.

Не всі скульптори вірили, що радянська влада дозволить встановити ще один пам'ятник Шевченку, тим більше, в центрі міста. Ніхто не брався за таку роботу. Небоженко ризикнув. Він відчував серцем, що диктаторському режиму незабаром буде кінець. Тож сприйняв за честь пропозицію "неформалів" втілити образ національного Генія. Та це і не дивно, адже Володимир Павлович народився на теренах колишньої Самарської паланки Низового Війська Запорозького і з дитинства перейнявся волелюбними ідеями.

Він виріс у селищі Покровському, що на правому березі Вовчої. Тут все дихало неповторною історією віковічної боротьби українців за свою кращу долю.

Після знайомства з художником районного Будинку культури Григорієм Шабратом хлопчик разом із друзями часто заглядав до майстерні місцевого самородка. Той, побачивши неабияку зацікавленість дітлахів, почав навчати їх мистецтву.

Володя навіть у сні бачив себе художником. Підрісши, подався у Дніпропетровськ вступати до художнього училища. Там йому запропонували оформляти документи на скульпторське відділення.

"Як це так? - бідкався юний покровчанин. - Всіх приймають на живопис, а мене "відфутбололи". Правда, абітурієнта обнадіяли, що в перспективі він зможе перевестися на відділення живопису.

Над тими, хто оволодівав майстерністю скульптури, майбутні художники постійно насміхалися, обзиваючи їх то "глиномісами", то "пічниками".

Небоженко навчався старанно, але не полишав давньої мрії. Придбав етюдник і ніколи не розлучався з ним.

Одного разу він побачив, як працюють колеги-п'ятикурсники: стоїть красуня-натурщиця, а з неї кожен ліпить статую. Виходило чудово. "Невже і я колись так зможу?" - задумався юнак.

На третьому курсі Володимир зробив на "відмінно" екзаменаційну роботу, яка викликала захоплення не тільки в ровесників, а й у викладачів. Саме тоді він і облишив думку переходити на інше відділення.

Закінчив училище. Відчув - цього замало. Поїхав до Києва і продовжив навчання в художньому інституті. Вже там почав брати участь у виставках різних рангів, а по закінченню вузу, повернувшись знов до Дніпропетровська, влаштував і персональну.

Спливали роки. Володимир Небоженко працював натхненно і плідно. Десятки пам'ятників, бюстів, меморіальних дощок і стел, створених його талановитими руками, стали історією Придніпров'я. Та останньому неофіційному замовленню скульптор надав особливого значення.

Навколо ідеї створення іще одного пам'ятника Кобзарю розгорнулися цілі баталії. Тарас Шевченко став символом боротьби проти російської диктатури.

Патріоти почали збирати кошти на пам'ятник. В цей час комуністи-ортодокси в Москві організували спробу перевороту для встановлення ще жорстокішого режиму. У двобої з демократичними силами це їм не вдалося.

Російська імперія, що останні сім десятиліть існувала під назвою Радянський Союз, рухнула. Верховна Рада України 24 серпня 1991 року проголосила омріяну у віках державну незалежність!

Саме в цей день до майстерні Небоженка завітала заступник голови міськвиконкому з соціально-культурних питань Валентина Тальян. Її патріоти сприймали за свою людину в комуністичному таборі. Вона була чи не єдиною в номенклатурній верхівці, хто добре володів українською мовою і розумів національні проблеми.

Оглянувши метрову перехідну модель майбутнього пам'ятника, Валентина Василівна дала "добро". Її схвалення Небоженко сприйняв за "зелену вулицю" в подальшій роботі. Відразу ж почав працювати над формовкою, за власні кошти запросив зварювальників, закупив необхідні матеріали і з раннього ранку до пізнього вечора, без вихідних, трудився вже над чотириметровою скульптурою.

Коли робота наближалася до завершення, в майстерні знову з'явилася Валентина Василівна. Вона була вражена величчю і красою образу молодого Кобзаря. Та попереду було ще чимало клопотів: фігуру треба доставити на завод, відлити у бронзі. І на все це потрібні гроші, гроші, гроші...

Після проголошення Незалежності стара влада всіляко намагалася утриматися на своїх місцях. Тож вона вирішила вгамувати пристрасті навколо майбутнього пам'ятника і, перехвативши ініціативу в "неформалів", терміново почала шукати кошти. Прискорило вирішення проблеми передбачуваний приїзд Президента Леоніда Кравчука до Дніпропетровська. Тутешній владній еліті хотілося чимось незвичайним здивувати високого гостя. Почали форсувати роботи.

В першу річницю Незалежності в урочистій обстановці відкрито пам'ятник, який фахівці визнали найкращою у світі скульптурою молодого Шевченка. Після цього Володимиру Небоженку присвоєно звання Народного художника України.

... Влада допомогла спорудити пам'ятник Кобзареві, та вона неспроможна вирішити інші глобальні проблеми сьогодення. Тож у святкові дні тут завжди проводять два заходи - офіційний і неофіційний.

Патріоти приходять до святого місця на сповідь перед Пророком і однодумцями, де звіряють свої думки і плани, набираються духовних сил. Боротьба за таку Україну, якою її бачив віщий Тарас, не припиняється ні на хвилину. Українці вірять у той час, коли народ і влада стануть монолітними. Лише тоді наша Батьківщина засяє яскравою зіркою на гігантській карті планети.

 

 



Создан 09 мар 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником