К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

 

Проза Бориса КОВТОНЮКА

Взято із життя



 

 Автор, враховуючи специфіку роду занять та способу життя – часті журналістські відрядження, а нині – краєзнавчі експедиції, надає перевагу коротким літературним жанрам – оповідання (у тому числі, гумористичні), новела, нарис тощо. Тут представлена лише невелика частина творів, що надруковані 2-тисячним накладом у книзі «Легенди Дібрівського лісу» (Дніпропетровськ, Баланс-клуб, 2003). Зараз готується під такою ж назвою ще одна книга, куди увійдуть теж короткі жанри, написані в останні роки на місцевому матеріалі. У ній, крім цікавих історичних сюжетів, буде чимало і життєвих гумористичних ситуацій, а це ще раз підтверджує, що українці житимуть вічно, бо сміються.

 

Тарасовими шляхами

 

Старша сестра принесла книжку і прочитала нам, дошкільнятам, як малий Тарас шукав "край світу". За його уявою це було там, де велетенські залізні стовпи підпирають небо. Скільки не блукав він, скільки не мандрував, нічого подібного не міг побачити.

- Та він же не знав, де шукати! - вигукнув я. - Он же вони, он!

І показав у далечінь, де на горизонті виднілася ЛЕП. План, як добратися "край світу", визрів моментально. Із двоюрідним братом Іваном вирішили відправитися туди ж негайно.

Батьки були на роботі. Дід метикував біля ставка, а бабуся поралася біля плити. Поцупивши кілька пиріжків, ми стежкою добралися на леваду, а затим вийшли на польову дорогу.

Навколишня краса зачаровувала. То з-під самих ніг злетить перепілка, то жайвір, піднявшись високо в небо, заспіває, то куцохвосте зайченя вибіжить із-під кущика. Загляне нам в оченята, а потім так дремене, що аж курява стовпом стоїть. А скільки різних метеликів на квітах, а жуків, а бджіл! Одним словом - український степ!

Десь надвечір добралися ми до залізних стовпів. Але що це? Вони підпирали зовсім не небо, а були обвішані дротами, які чомусь потріскували у літній тиші. Обійшли навколо. З боку впиралася в край неба лісопосадка, попереду - друга, далі - ліс. А де ж той омріяний "край світу"?

Червоне колесо котилося над деревами. Ми заклякли у розпачі і не знали, куди йти. Не було видно і нашого села. Мимоволі на очах з'явилися сльози.

 І невідомо, скільки б ми іще так стояли, якби не появилися якісь люди в кибитках. То були цигани. Ми розплакалися. Біля нас спинилися коні, на землю зіскочив приземкуватий чоловік у чоботах. І вже хутко сиділи на возі, що прямував до нашого села.

- Гей, хазяї! - закричав старий циган. - Зустрічайте козаків!

- Ой, лишенько! - одночасно сплеснули в долоні бабуся з матусею. А ми тут вже з ніг збилися, всі закутки обнишпорили.

- Ну що ж, - безцеремонне сказав циган, - перекиньте нам щось на вечерю і забирайте своїх безцінних. Та, мабуть, і без цих слів рідні за нас готові віддати все, що було в сільській убогій хатині. Ось бабуся вже несе і кусень сала, і хліб, і крашанок, і навіть живого півня.

- Та злазьте вже швидше звідти!- загриміла на нас мама, ніби боялася, що ми знову десь запропастимося.

- Ну,шибеники, розповідайте.

- На "край світу" ходили, - пояснив я. І разом із братом дружно заплакали. Хто ж знав із нас тоді, що світ – нескінченний, а Земля – кругла.

 

 

  Сільський Нострадамус

 

У Великомихайлівці біля лісу жив старий-престарий дід Панас. Він мав славний родовід. Ще його давній пращур Матвій Квітка у складі посольства запорозьких козаків бував у царя Олексія, батька Петра Великого.

Старий говорив мало, та знав багато. Настільки багато, що йому інколи не вірили. Він міг пророкувати, що станеться завтра, через рік, а то й на цілі десятиліття наперед. Коли передбачення збувалися, земляки згадували: "А дід Панас про це ж попереджав!".

А ще ясновидець добре розумівся на травах. І не було такої болячки, якої б він не вилікував. Сам же ніколи не хворів.

Коли одного разу Нестор Махно отримав хоч і не велику, але довго не виліковну рану, місцевий кучер згадав про великомихайлівського чародія і зі згоди командира повстанців запросив його до лісового штабу - землянки.

Столітній Панас допоміг тридцятилітньому Батькові, а потім між ними відбулася розмова, про яку Нестор Іванович пам'ятав до свого останнього подиху. Зокрема, про це описує запорізький письменник Віктор Ахінько у книзі "Нестор Махно", що видана 2000-го року в Москві у серії "Життя знаменитих людей".

Дід Панас говорив гуляйпільському ватажку: "Бажаєш людям добра великого, якого вони, сірі, не просять. Тому ж, коли отримають - не оцінять, невдячні. Плата за самовпевненість споконвічно важкувата! Ой намарудишся, бідовий... А за все, що накоїш - не встигнеш відповісти. Ти уже заклятий. Жодна куля, жодна шабля тебе не візьме. Поруч свистіти будуть, до крові бити будуть, а не доконають... Понесуть кару за все інші, навіть ті, хто не народився. Неласкаве сонце світить їм, бідовий..."

Невдовзі дід Панас помер. Правда, напередодні повідомив синам Іванові та Олександрові дату, коли його не стане, і попрохав, аби переказали всім родичам і близьким, щоб прийшли з ним попрощатися. "А я провірю!" - підсумував старий Квітка.

Спинилося серце характерника у ясному надвечір'ї. За звичаєм він ніч пролежав у заздалегідь заготовленій труні. Наступного дня сходилися люди з усіх куточків Великомихайлівки і сусідніх сіл та хуторів, щоб провести його в останню дорогу.

Винесли покійника з хати. На подвір'ї - яблуку ніде впасти. Підійшов і священик. Раптом... у мертвеця відкрилися очі. Він поволі піднявся і сів посеред труни. Натовп завмер. Дід уважно обвів усіх проникливим поглядом і... знову ліг.

Першими оговталися жінки. Зчинився лемент. Через кілька хвилин подвір'я було пустим. Останнім, підтюпцем, покидав садибу святий отець. Залишилися поруч лише близькі родичі, та й ті з острахом поглядали на труну, не знаючи, що діяти далі.

Коли страх трохи минув, сини наблизилися до батька - мертвий, жодних ознак життя Що ж робити? Вирішили знову занести домовину до хати.

Наступного ранку родичі, переконавшись, що покійник, дійсно, мертвий, розійшлися по селу, знову скликаючи людей на похорони.

Перед смертю дід Панас наказав молодшому синові: "У життєвому вирі твої діти будуть і помирати, і гинути, та особливо оберігай найменшу дочку. Вона народить тобі останнього, двадцять першого, внука. Йому буде дано безцінний скарб, яким він не зможе відразу сповна розпорядитися, але передасть його своєму третьому внукові. Поділяться тоді наші нащадки своїм багатством із усіма народами, адже без нього безліч воєн на планеті і кров людська тече ріками. Скарб той - новий спосіб отримання енергії. Він дасть і світло, і тепло, від нього залежатиме все, що їздитиме по землі, плаватиме по воді чи під водою і навіть літатиме у небі. Пошуки інших шляхів виявляться дорогими і не завжди безпечними. Те, що добувають із-під землі, не вічне, і недалеко той час, коли його показуватимуть у музеях, як реліквії. Не мине і ста літ, як послане Богом відкриття докорінно змінить обличчя нашої Землі-матінки... ".

...Похований Панас Квітка на Біржанському кладовищі Великомихайлівки поруч із місцевим священиком. Обидві могили вже зрівнялися із землею, але про них нагадує великий кам'яний хрест, що вріс у землю.

На початку вже нового ХХІ віку у селі Новопетрівському, що за дванадцять кілометрів від Великомихайлівки, на 92-му році життя відійшла на той світ останній свідок незвичайної смерті дібрівського характерника - його внучка Мотря. У неї не раз бували ті, хто хотів детальніше узнати про цю дивовижну історію. Слава ж про цього дивовижного старика до сих пір лине його Привовчанським краєм.

 

 

Артилерист

 

Махновці зупинилися у Великомихайлівці. Червоні вирішили їх вибити звідти, та повстанці не відступали. Біля одного з вітряних млинів на пагорбі край села вони встановили трофейну гармату і з самого ранку хаотично обстрілювали противника, який був по той бік річки в селі Орестополь. Звідти теж велася поодинока гарматна стрілянина.

Маруся, невеличка чорнява жіночка з короткою стрижкою, примостившись на крилі вітряка, командувала: "Недоліт! Переліт!"

Тут же зібралася ціла зграйка хлопчаків - Вася Зелененко, Андрійко Коваленко, Сеня Турчин, Славко Дерновий та Ваня Польський. Аби дітвора просто так не вешталася, командир наказав їм носити воду із колодязя та й поливати гармату, щоб менше було диму і ворог не засік, звідки стріляють. Хлопцям двічі не треба було повторювати. Вони із задоволенням взялися за справу.

Наближалася обідня пора. До махновців підійшов місцевий селянин Василь Кожухар, який кілька років тому, воюючи за царя-батюшку, отримав "подарунок" від німців - залишився із понівеченими руками і розбитим черепом, що постійно був перев'язаний куском матерії.

- Набридло ваше бухкання! - сердито мовив колишній артилерист. - Голова розколюється. Давайте покажу, як треба стріляти.

Він підійшов до гармати, зосереджено прицілився і...

- Прямо в точку! - радісно закричала Маруся.

Відразу вперед ринулася махновська кавалерія, за нею - піхота. На берегах Вовчої зав'язався запеклий бій. Махновці перемогли. Полонених червоних командирів розстріляли, рядові ж майже всі перейшли на бік повстанців, а хто не захотів - відпустили на всі чотири сторони.

Андрій Кожухар до кінця днів своїх із захопленням розповідав про цей бій, неодмінно повторюючи: "Артилерія - велике мистецтво! Воно не кожному під силу»

 

 

Весільна шапка

 

Відомо, що Батько Махно не проти був хильнути чарчину. Правда, не завжди. Якщо в повітрі "пахло порохом", він і не нюхав спиртного.

Цього ж суворо вимагав і від своїх підлеглих. Любив Нестор Іванович гуляти і на сільських весіллях, куди його запросити мав за честь багато хто із земляків. Там він завжди був душею компанії. Умів і пісню затягнути, і гопака вдарити...

Цією слабинкою Батька частенько користувалися хлопці-повстанці. У дні затишшя між боями, щоб трохи розслабитися, вони влаштовували весілля. Якщо бажаючих женитися не було, тягнули жеребки. Саме так сталося і того разу, коли надовго затрималися у Великомихайлівці.

Доля випала на трьох молодиків, а з них треба було вибрати лише одного. Тут теж виявили кмітливість. Забрали в кожного головні убори та й подалися по селу свататися.

На прикметі стала колишня наймичка Христина. Гуртом ввалилися до хати. Пояснили, що від неї хочуть:

-- Яку шапку вибереш, ото і твій чоловік!

Дівчина спочатку розгубилася, та особливо і не заперечувала, бо махновці у них були в пошані. Нареченого вона не мала, тож вирішила спробувати щастя. Вибрала найкращу шапку - думала, що командирська.

А нумо, козаки, до хати! - гукнув старший сват до юнаків, які мерзли надворі. - Розбирайте свої речі!

"Командирську" взяв непримітний юнак, який виявився рядовим повстанцем. Відгуляли гучне весілля. Сам Батько був за старшого і вручив молодятам цінні подарунки.

Тільки розпочався "медовий місяць», повстанці знову вирушили в похід. Із сльозами на очах проводжала свого чоловіка Христина Рижа.

Коли війна втихомирилася, Пилип повернувся до дружини, яка вже народила синочка. Вони переїхали в сусіднє село, де Бог подарував їм ще дев'ятеро діточок. Правда, семеро з них забрав голодний тридцять третій. Ті ж, хто вижив, пустили міцне коріння і передають від покоління до покоління родинну історію з весільною шапкою, що в буремні роки поєднала серця двох незнайомих людей.

 

 

 

Купання

 

Махновці стояли у Дібрівці, а Гуляйполе захопили червоні. Батько разом із невеликою охороною вирішив сам піти в розвідку. Приготувавши тачанку й осідлавши коней, повстанці серед ночі відправилися в дорогу.

За селом Зубковим (нині Соснівка) почули іржання чужих коней. Тихесенько наблизилися і помітили в місячному сяйві людей, які купалися у ставку.

Прислухалися. Мова - російська, густо пересипана матом. З усього видно, що це - роз'їзд противника, який, напевне, теж розвідує обстановку.

Залишивши своїх коней, махновці непомітно підкралися до берега. Захоплені зненацька, чоловіки стояли, похнюпивши носи, в чому мати народила.

Допитали затриманих. Серед них виявилися двоє юнаків із сусіднього села, яких червоні примусили показувати дорогу.

- Що будемо з ними робити? - звернувся Махно до повстанців.

- Батьку, ми - з вами! - в один голос заявили хлопці-українці. Чужаки ж - ні слова, ніби води в рот набрали.

- Ну, добре! - вирішив Нестор Іванович. - Ви, двоє, сідайте на коней і, гайда з нами, а останні - нехай купаються.

При цьому він розпорядився забрати всі речі затриманих і конфіскувати рисаків.

... Наступного ранку п'ятнадцятирічний Улас Соломка погнав за село пасти волів. Потім вирішив їх напоїти. Коли наблизився до ставка, побачив у воді незнайомих людей. Вони почали кликати його якоюсь дивною мовою - такою, якою розмовляв їхній пан Зубков. Чужинці Христом-Богом просили принести хоч якесь ганчір'я, щоб прикрити голі тіла.

Підліток погнав воли додому і про все розповів батькові, той - сусідові, а незабаром все село вже знало про нічну пригоду.

Першими до ставка побігли сільські хлопчаки, за ними - батьки і діди. Жінки на таке посміховисько не посміли дивитися.

Хтось приніс старі штани, хтось сорочку чи іншу одежину. Одним словом, одягли горе-вояків. Тут з давніх-давен панував козацький звичай - лежачого не б'ють.

Коли червоноармійці трохи зігрілися, почали хвалити батька Махна за те, що подарував їм життя. Хто-хто, а вони добре знали, що жоден їхній командир навряд чи поступив би так.

 

 

Дідів мед

 

Коли німці, відступаючи, знову прийшли в село Новопетрівське, тутешні жителі, знаючи норов непроханих гостей, ховали подалі від їх зажерливих очей все, що можна.

У старого Івана Квітки було чимало меду, і він його зарив у скирті соломи. Як на зло, у дідовій хаті теж зупинилися чужинці, а його самого із сім'єю вигнали до сараю.

Війна - війною, а їсти хочеться щодня, та й на десерт щось би не завадило. Дід взяв ключку - довгий металевий гак для висмикування соломи чи сіна - і пішов до скирти. Набравши у корзину соломи, непомітно налив із бідону в баночку меду. Наступного дня "операцію" повторив. А вже на третій один із гітлерівців звернув увагу, що після того, як дід брав ключку, то повертався назад із медом. Рудий Ганс підійшов до Івана Панасовича і вимогливо промовив:

- Дєд, мьоду!

Старий розвів руками:

- Немає.

Німець знову:

- Мьоду!

Дід на своєму:

- Немає.

Тоді фашист гнівно показав однією рукою на ключку, а другою - на пасіку: мовляв, піди і принеси. Напевне, цей зайда був далекий від поняття, як добувається бджолиний продукт, але нахабно домагався свого. Тоді дід не втерпів і показав жестами: іди, мов, сам на пасіку.

Німець схватив ключку і направився до вуликів. Зняв кришку з одного, витягнув рамку із сотами, подивився - без меду. Тоді до другого - теж саме, до третього... А далі розтривожені бджоли не дали господарювати у власних володіннях. Напали на нахабу. І чим той дужче відмахувався від них, тим більше жалили в обличчя, шию, руки... Фашист заричав. Маленькі ж трудівниці продовжували захищати свої сім'ї. Порушник спокою кинувся тікати, та марно! Вони не відступилися, аж поки зухвалець не заскочив до хати.

...За горизонтом вже було чути гуркіт канонади - наступали радянські війська. Вороги заметушилися і наступного дня покинули село. Новоспечений "пасічник" не міг рухатися - його, опухлого від укусів, поклали на лафет і повезли на захід. Дід Іван тільки посміхався у вуса: "Ось тобі, німчура, український мед!".

 

 

 

Котячий суд

 

Жили по сусідству дві молоденькі вдовиці. Чоловіки обох пропали безвісти в горнилі війни. Ликера і Софія були настільки красиві, що, коли проходили вулицею, люди не зводили з них очей.

Спільність долі здружила молодичок. Здавалося, що дружбі їхній не буде кінця-краю. Жіночки хоч і не поступалися одна одній у вроді, та вдачі мали різні. Перша - з грайливим характером, дотепна, завжди весела і гаряча, як вогонь. Друга ж, навпаки, не хизувалася своєю зовнішністю, в усьому була виважена, відзначалася мудрістю. Щоб завоювати її прихильність, треба бути, мабуть, не менше, як принцом.

Одного дня в село приїхав молодий лікар. Він вражав своєю красою, розумом, вихованістю, до того ж, був ще не одружений. До нього, як до чистої води, потягнулися серденька і Ликери, і Софії.

Гнат, зустрівши небачених красунь разом, розгубився. Заприятелював з обома. Завжди був з ними підкреслено ввічливим, багато розповідав захоплюючих історій, що ще дужче вабило до нього жіночок.

Якось Софія, переробивши всі хатні справи, вирішила забігти до сусідки на посиденьки. Підійшла до дверей - закриті з середини. Грюкати не стала. Тихенько повернулася додому, а в серці засіла якась тривожна думка. Прилягла на ліжко, та заснути довго не змогла. Серед ночі вийшла з хати. Присіла на причілку. Раптом у місячному сяйві помітила, як від Ликери виходить якийсь чоловік. Гнат!

"Боже милостивий! Та що ж воно таке? Подруга називається: на людях -одне, а потайки інше. Ну, зачекай!" - у Софії закипали і образа, і ревність, і біль за своє вкрадене кохання. Врешті-решт вона вирішила провчити спокусницю.

Ще від бабусі знала, що жінкам, які зваблюють чужих чоловіків, тин оббризкують валер'янкою і, на сміх всьому селу, туди збігається сила-силенна котів.

Перенишпорила всі закутки, знайшла деякі запаси зілля, заглянула до знахарки баби Горпини, попросила ще в неї та й взялася робити настій.

Наступного вечора Софія помітила, як у хвіртку до Ликери майнула чиясь тінь. Сумніву не було - Гнат!

Софія вичекала, доки в сусідоньки погасне світло. Схватила відро і, як ошпарена, метнулася до помешкання суперниці.

У нестямі зачерпнула кухлем настій і несамовито почала обливати... стріху. Все вище і вище - настільки вистачило духу. Відро швидко спорожніло. Збігала додому за другим, третім...

Тим часом з'явилися перші коти і почали дертися нагору. Їх ставало все більше і більше. Вони несамовито роздирали стріху. Солома жмутами летіла на землю. Навколо стояв страшенний гамір.

- Ой, Гнате, - ніжачись в обіймах молодика, промовила Ликера, - ти чуєш, який вітер піднявся - все ходить ходором.

До ранку із стріхи нічого не залишилося. Очманілі коти розповзалися по домівках. Коли засяяло сонечко, Ликера вийшла з хати і, побачивши жахливу картину, втратила свідомість.

Селом поповзли чутки, що вночі у вдовиці Ликери на горищі був шабаш відьом. Та й на неї дехто скоса почав поглядати, чи, бува, і вона сама не з того племені? Люди стали сторонитися чорнявої красуні. І першою, хто це зробив, була вчорашня найліпша подруга.

Такий вирок винесено у ту безсонну ніч.

 

 

 

 

Диверсант

 

Організація добровільних народних дружин за радянських часів повсюдно була обов'язковою. Вона співпала з періодом "холодної війни". На невеличкій станції Демурине, що загубилася серед безкрайніх придніпровських степів, це стало надзвичайною подією. На перше чергування прибуло семеро комсомольців. Командир, голова сільради Торбенко, вишикував їх, як солдатів, і почав напучувати:

- Товариші! Наше Демурине пов'язане із зовнішнім світом повітряними, шосейними і залізничними трасами. Ворог не спить. Не сьогодні-завтра до нас можуть закинути диверсанта. Треба бути завжди наготові!

Він зробив паузу, відсапався, повторив ще раз все слово в слово та й запитує прискіпливо:

- Питання є?

- Питань немає! - в один голос рявкнули новоспечені охоронці порядку.

- Приступити до виконання громадянських обов'язків!

- Є! - відгукнулося семиголосе молодецьке завзяття.

... Вийшли хлопці на вулицю. Темрява - хоч око виколи. Куди ж прямувати? Стали радитися - звідки ж може з'явитися незваний гість? Вирішили, що з боку степу. Та й почимчикували понад залізничною колією.

Раптом почулися підозрілі звуки. Юнаки принишкли. Хтось, захекавшись, піднімався вгору по насипу. Із-за густих хмар з'явився шматочок місяця і дружинники помітили, як невідомий обережно оглянувся на всі боки і почав тихесенько просуватися до станції.

Що робити? Вирішили - треба брати! Але як ти його візьмеш, коли він володіє різними бойовими прийомами та ще, вірогідно, й озброєний до зубів! Якщо ж і вдасться схватити, то ворог, а це точно, встигне проковтнути ампулу з отрутою.

Ні, треба викликати міліцію! Та поки вона прибуде - диверсант щось накоїть. Вирішили діяти негайно. Старший групи розподілив обов'язки: один хватає за ліву руку, другий - за праву, ще двоє - за ноги , п'ятий - за шию, а сам він зв'язує чужоземного нахабу паском. Найспритнішого ж дружинника послав на станцію за підмогою.

Диверсант іде по шпалах не поспішаючи, час від часу озирається, руки тримає у кишенях. Хлопці тихенько підкралися ззаду й одночасно накинулися на нього. Повалили на землю, зв'язали за спиною руки. Керівник тут же почав шукати ампулу. У роті - немає, в лацкані піджака - теж немає. Затриманий пручається, щось мимрить. Хлопці грізно до нього: "Де ампула? Де ніж? Куди сховав парашут? Признавайся!»

Той з переляку і зовсім замовк. Згодом тремтячим голосом прохрипів:

- Хлопчики, що ви робите?

- Мовчи, гад! Ще раз обшукати його! - наказав старший.

Юнаки навперебій, дряпаючи нігтями у роті, намагалися знову перевірити наявність отрути. Коли врешті-решт переконалися, що там нічого немає, зробили кляп із панчохи та й поволокли затриманого до штабу.

Завзяті дружинники із першим неабияким "трофеєм" предстали перед своїм командиром. Той нервово крутив диск телефонного апарату у надії додзвонитися до райвідділу міліції. Потім спересердя кинув трубку, наблизився до них.

Обличчя представника місцевої влади враз просвітліло:

- Добрий вечір, Іване Івановичу! - і Торбенко простягнув йому руку.

То був інструктор райкому партії. Він гнівно замахав головою і щось зі злості замугикав - відповісти заважав кляп.

Рука Торбенка надовго повисла у повітрі. Нарешті командир дружинників прийшов до тями і наказав розв'язати затриманого.

Виявилося, що гостя із райцентру після партійних зборів у сусідньому селі "підкинули" машиною до станції. Щоб не об'їжджати через переїзд, він вирішив вийти з протилежного боку і пройтися пішки, аби встигнути на останню електричку.

- У нас - порядок! - з гордістю справдовувався командир дружинників. Потім знову вишикував підлеглих у шеренгу і урочисто відчеканив:

- Дякую за пильність!

- Служимо Радянському Союзу! - хором відповіли комсомольці.

- Продовжуйте виконувати свої громадянські обов'язки!

...Комсомольці знову відправилися на чергування, а два старих партійних товариші почали з'ясовувати стосунки. У цей момент прогуркотіла остання електричка.

 

 

 

Розбита макітра

 

Приходить Петро Пилипович до Петра Денисовича та й розповідає:

- Оце щойно їздив по солому на поле і по дорозі натрапив на лисячу нору. Може сходимо?

Денисовича довго не треба умовляти. У парі вони стільки звірини добули, що обом родинам і добротні шапки пошили, і для комірів на пальта вистачило. Не раз і на горілочку заробляли.

Тож хутенько зібралися та й подалися за село. Відшукали примічений пагорбок. В нору засунули мішок, щоб лисичка ненароком не втекла.

Петро-перший заходився лопатою розкопувати землю, а другий - навів свою двостволку на нірку і з нетерпінням став очікувати.

Раптом почувся якийсь дивний звук - лопата об щось зашкряботіла.

- Що там? - насторожився Денисович.

- Якийсь горщок, -  відповів Пилипович.

- Золото! - вирвалося у напарника.

- Зо-ло-то! - віддалося у серці копача.

Петро Денисович обережно дістав знахідку - то була стара макітра.

- Давай сюди! - зверху прошипів хриплий голос і на Петра-першого зло глянуло чорне дуло рушниці.

- Куме, ти що?

-Віддай, кажу!

- Петре, чи ти з глузду з'їхав?

- Золото - сюди!

- Друже... - розпачливо благав кум.

- Віддай, бо застрелю! - не на жарт погрозливо вимагав напарник. У Петра-першого мурашки по тілі забігали: "Уб'є, дурень. Тут же і зариє!" Скарб віддавати не хотілося, але життя дорожче. Пилипович став на коліна і подав знахідку. Кум жадібно потягнувся до макітри, зажавши злодійку-двостволку під пахвою. Ледве його пальці торкнулися посудини, Пилипович схватив свою рушницю, що була поруч і - на кума:

- Давай золотишко назад!

Такого повороту Петро-другий не чекав. Його рушниця мимоволі упала на землю.

- Зброю-подалі! - перехватив ініціативу Пилипович.

Денисович зі злістю відкинув ногою свою рушницю за кілька метрів.

- Повертай скарб! - вже рішучіше скомандував Пилипович. Макітра затремтіла у руках Петра-другого і попливла, як у тумані, до Петра-першого. Той схватив посудину на оберемок і почав колупатися всередині мисливським ножем.

Денисович зробив півкроку вперед.

- Ні з місця! - попередив його Пилипович і ще раз пригрозив зброєю, продовжуючи хаотично шукати скарб у макітрі. Денисович знову заворушився.

- Кому сказано - стояти! - знову прикрикнув Пилипович і направив рушницю прямо на суперника.

В Петра-другого очі закрилися від страху. Петро-перший ще кілька разів глибоко засунув руку всередину посудини, доки до нього не дійшло, що там, окрім землі, нічого не було.

Бідолаха з пересердя жбурнув пусту макітру під ноги напарнику і вона розлетілася в дрізки, так само, як і їхня багаторічна дружба.

 

 

 

Закодувався

 

Іван прийшов додому добряче випивши. Відразу завалився спати. Навіть не відчув, як скотився на підлогу, перекрутився з боку на бік і опинився під дерев'яним ліжком. Серед ночі прокинувся. Відразу не зміг второпати, де він. Хотів піднятися - набив ґулю на лобі. Помацав руками зверху - дошка, знизу - теж дошка, торкнувся збоку - і там дерево.

І здалося Іванові, що він лежить у труні. Хотів підняти кришку, та де там! Думки зароїлися в голові: «Міцно заколотили. Вже, мабуть, і землею засипали. Боженько мій, заживо поховали!

Все його життя пронеслося, як в калейдоскопі. Через ту горілку і діточок рідко бачив, і з жіночкою сперечався, і всю зарплату додому не приносив, і на роботі неприємності не раз мав...

Іван вмить протверезів. Йому захотілося все повернути назад. Він у нестямі загрюкав кулаками по дошках і закричав, аж стіни здригнулися.

Прибігла з іншої кімнати дружина. Увімкнула світло. Дивиться – немає нікого. І тут почула якісь дивні звуки з-під ліжка. Нагнулася, побачила милого, витягла його звідти і... не впізнала - її чорнявий Іванко був увесь сивий.

Ваня, Іванечко, що з тобою? - ледве вичавила із себе. - Труна... труна... - белькотів чоловік. Поступово Іван прийшов до тями. Та після тієї жахливої ночі він і грама спиртного більше не брав до рота.

 

 

Традиція

 

У Дубовому був найкращий самогон в окрузі. Всі про це знали, та ще нікого не вдалося впіймати на гарячому. Начальник районної міліції не раз "відчитував" своїх підлеглих, що ті не вміють працювати. Рейди почастішали, а результатів - знову ніяких.

"У чім же причина?" - ламали голови стражі правопорядку. Одного разу в райцентрі затримали п'яненького чоловічка. Він виявився з Дубового. У міліції зметикували: "Або ми тебе посадимо на п'ятнадцять діб, або ти признаєшся, чому у вашому селі ні разу не знайшли жодного самогонного апарату”.

Довго упирався дубовчанин, але відсидіти півмісяця у витверезнику, заплатити штраф та ще й повернутися додому наголо постриженим йому аж ніяк не хотілося. Врешті-решт він здався.

- Справа у тім, - розповів, - що у нас існує давня традиція: хто першим побачить у селі чужих людей, відразу біжить у хлів, хватає свиню за хвоста і крутить його так, що нещасна тварина верещить не своїм гласом і її чути у найдальшому кутку. Всі односельчани вже знають - це сигнал тривоги. І відразу замітають всі сліди.

 

 

 

Дуель

 

У кінці двадцятого століття зникло з лиця землі село Грушеве, яке у "застійні" часи було занесене у списки "неперспективних". За переказами старожилів воно виникло ще за часів козаччини. На цьому місці був тяжко поранений запорозький лицар. Втративши свідомість, він пролежав серед степу широкого всю ніч. Наступного ранку в пошуках води і їжі наткнувся на березі Вовчої на дикі груші, які і порятували його. Місце козаку сподобалося і він надовго поселився тут, а пізніше до нього приєдналися інші побратими, яким сам Бог велів стати завзятими рибалками і передати це заняття своїм нащадкам.

Риби тут бачено-небачено - весло опустиш у воду, а воно аж дрижить від ударів і карасів, і коропів... Та що в цих місцях лише не водилося! А у найглибших ямах знайшли собі притулок багатопудові соми. Особливого страху наганяв один із них, який жив біля найвищої скелі, пізніше названої Лукиною. Він міг схватити на воді качку чи гуску, а то й до смерті налякати когось із купальників.

Поруч із скелею - великі камені, де жінки прали білизну. Тільки вони починали вибивати її праниками, а сом - тут як тут! Він блискавично реагував на такі звуки, бо думав, що то кумкають жаби, якими любив ласувати, чи принаджує його до себе самка.

Підводний велетень підпливав до каменя і, зрозумівши обман, хватав у найнеобачніших щось із білизни. Подібне траплялося часто, доки у невістки відомого рибалки нахаба не поцупив улюблену сорочку.

Розгнівався дід Лука не на жарт. Урвався йому терпець і вирішив він впіймати "злодія". Пішов до кузні, викував добрячого гака, вдома сплів міцну мотузку, засмажив качку та й попрямував до берега. Невістці і дочці наказав викликати підводного володаря.

Жінки почали "молотити" праниками по воді, а дід сів у каюк і поплив на середину річки.

Раптом прозора вода помутніла, завирувала, а з глибини почала насуватися величезна темна пляма. Стало моторошно. Дід відплив назад. Пляма продовжувала рухатися в його бік. Ось вона наблизилася до поверхні і перед очима постав небаченої величини хижак.

Старому перехопило подих, та він не розгубився. Схватив качку, надіту на гак, і жбурнув її прямо перед велетенською головешкою. Суперник ніби чекав цього. Відчувши принадливий запах, блискавично хватонув пташину і вона відразу зникла у страшенній пащі.

Раптом щось рвонуло човен так, що бувалий рибалка ледве не опинився за бортом. Його стрімко понесло проти течії. Каюк носом почав занурюватися у воду і, здавалося, що ось-ось потоне.

Залементували жінки. Позбігалися односельці, які не відразу второпали, що тут діється.

Двоє дужих хлопців, відв'язавши великого човна, кинулися на допомогу дідові. Вони підоспіли в той момент, коли Лукин каюк вже міг піти на дно.

Спільними зусиллями ледве перев'язали мотузку до нового човна і почали направляти його до берега.

Сом, напевне, трохи втомився і дав можливість рятівникам пришвартуватися до причалу. Вони накинули петлю на кусок металевої труби, до якої прив'язують човни.

Всі, хто був поруч, схватилися за мотузку і почали тягнути. З великими потугами це їм вдавалося. Коли сом уже був за якихось пару метрів, він раптом зробив різкий ривок назад і ... перші кілька чоловік опинилися у воді. Мотузка натягнулася, як ціпок, але витримала. Хтось зметикував: "Давай воли!". Підігнали рогатих. Почали знову витягувати здобич. На березі вже зібралося півсела.

Нарешті із води з'явилася чорна, як сажа, величезна голова, а за нею - триметрове тіло. Всі від подиву ахнули. Найвідважніші   наблизилися до чудовиська, а воно, різко махнувши хвостом, ледве не поперебивало ноги сміливцям. Тоді накинулися на розбишаку всією громадою і, піднявши на руки, вкинули його на воза та й направилися до садиби діда Луки.

...Того дня все Грушеве смакувало сом'ятиною.

 

 

 

Сількор

 

Маленький місточок через річку щоразу затоплювало під час повеней. Тож, коли почалося зведення величезного мосту - це стало подією номер один в усій окрузі. З'явилася чудернацька техніка, виросли цілі гори будівельних матеріалів поруч із вагончиком, де проживали прибулі.

Робота закипіла. Відразу до мостобудівників унадився один пенсіонер. Уважно спостерігав за всім, що діється До нього вже всі звикли, навіть розповідали йому про свої справи, хоч інколи і кепкували над старим.

Ось уже забили перші палі. Треба їх вирівнювати за заданою відміткою. Дід все допитується: "А що воно буде, хлопці?"

- Оце у нас такий виконроб - не там палі забив, так ми будемо зрубувати і в інше місце переставляти, - відповів хтось жартома.

Щоб зробити фундамент, спочатку склали кількаметрову естакаду із залізобетонних плит, поставили на неї техніку, забурили. Потім машини забрали і почали розбирати тимчасову опору. Дід - тут-як-тут! Все надокучає своїми запитаннями. Один із монтажників знову пожартував.

- Наш виконроб ще раз " вляпався", - опору не там збудував, а ми її тепер розбираємо.

Минуло півтора тижні. Якось перед обідом приїжджає солідна комісія. В одного з них якісь папери, а на окремому аркуші приписка: "Розберіться на місці з цим виконробом!".

Виявляється, дід Василь був не просто спостерігачем, а й активним сількором. Він часто дописував до районної газети, а про такі неподобства вирішив утнути аж до центральної!

Почав свій допис із старого анекдоту, як звірі міст будували. Спочатку послали по цемент до столиці Ведмедя. Той нічого не вирішив. Потім - Вовка. Теж ніяких результатів. Нарешті черга дійшла до Осла. На третій день приходить телеграма: "Зустрічайте ешелон із цементом!". Невдовзі з'явився і сам посланець. Звірі - до нього: "Як тобі вдалося?". "Дуже просто - відповідає Осел. - Приїжджаю в Міністерство, а там всі - свої. Розповів про мету свого візиту. Вони єдине уточнили - міст будуватимемо вздовж ріки, чи впоперек? Я не знав і сказав, що вздовж".

"Так ото і в нас виконроб такий, - бідкався старий, - права рука не знає, що робить ліва: не встигнуть його підлеглі щось зробити, як доводиться відразу переробляти". І в такому дусі дрібненьким почерком аж на чотирьох сторінках!

Походили члени комісії, ретельно звірили всю документацію з виконаними обсягами робіт, ніякого криміналу не знайшли, почесали затилки та й підготували відповідь у столицю: "Об'єкт будується згідно з проектом і графіком. Порушень трудової і фінансової дисципліни не виявлено".

...Діда Василя ж після того на будівництві ніхто не бачив.

 

 

 

Рецепт

 

Приїхав Грицько на курорт. Ну, думає, хоч нагуляюся вдосталь, душу відведу, бо за тією роботою і вгору ніколи глянути. Та й дівчата сільські вже набридли. А тут - місто! Правда, невеличке, зате яке!

Недаром сюди народ валом валить з усіх усюд.

Із перших днів завів чимало знайомств. У цьому йому став у нагоді випробуваний друг - фотоапарат. Зафіксувати ж себе для історії охочих – хоч відбавляй. Особливо серед жіночок.

Одного разу в їдальні він помітив синьооку блондинку. Стріла Амура влучила в його серце. Всі попередні знайомства перетворилися в мотлох.

Красуня виявилася місцевою. Вона працювала в пансіонаті і добре розумілася на психології відпочиваючих. Гриша запропонував зробити їй "знімки віку". Лана не відмовлялася. "Муки творчості" закінчилися палкими поцілунками. Наступного дня Лана знову зустріла Григорія. Лагідно подивилася в очі і засунула йому в кишеню якийсь папірець.

Після обіду Гриша зібрався в місто, щоб забрати знімки у фотолабораторії.

Одна із курортниць попросила по дорозі купити їй ліки. Зайшовши до аптеки, Григорій протягнув рецепт. Поважна жіночка в білому халаті, уважно прочитавши, посміхнулася:

- У нашому відділі цього немає. Спитайте в іншому. Гриша забрав рецепт і просунув його в сусіднє віконечко. У відповідь, крізь сміх, почув:

- Таких ліків в аптеці не продають. Правда ж, Галю? - звернулася кароока до третьої подружки.

- А де? - здивувався пацієнт.

- Ви що, не читали написаного?

- Я в медицині не розбираюся, - байдуже махнув рукою відвідувач.

- Вам зможе допомогти лише гарна дівчина Лана, яка живе у провулку напроти. Адреса тут вказана.

Юнак взяв рецепт і почав читати:

"Милий Гришенька! Після твоїх медових поцілунків кожна клітинка мого тіла тепер горить жагою кохання. Із нетерпінням чекатиму тебе сьогодні ввечері за адресою... Твоя Лануся."

Парубка кинуло в жар. Він вискочив із аптеки під дружній регіт молодиць.

 

 

 

Общипаний кактус

 

В оздоровчому дитячому таборі працював літній чоловік із досить помітною зовнішністю: невеличкого росточку, товстун, голова лиса з ріденьким пушком, та ще й карячкуватий. Незважаючи на солідний вік, любив волочитися за молодичками, хоч, правда, не завжди мав успіх.

Намітивши чергову "жертву" - одну із виховательок - почав упадати за нею. Вона ж на нього - нуль уваги! Розчарувавшись і відчувши повне фіаско, вирішив їй відомстити - привселюдно висміяти:

- Голова вже сивіє, а вона до сих пір дівчинкою прикидається.

О, таке стерпіти не змогла б жодна жінка, навіть найкраще вихована! Тут же в образника полетіло:

- На себе подивися! Кактус... общипаний!

Все інше приглушив загальний регіт. Відтоді старичка інакше, як Общипаним Кактусом, правда поза очі, ніхто із знайомих не називав.

На другу зміну приїхало багато нових людей. Серед них і дві подружки бальзаківського віку. У перший же вечір знайомства з однією із них Павло Власович ввічливо запросив її в гості.

Серед ночі Оля прибігла вся в сльозах і розповіла Ліді, що старичок спочатку був з нею добрим, лагідним, а на прощання нагрубив і обізвав останніми словами. Неприємності на цьому не скінчилися - в його кімнаті загубилася золота сережка.

Рано вранці Ліда тихенько піднялася і пішла на берег. Пробіглася по пісочку, зробила зарядку. Раптом помітила Павла Власовича, який рухався в її бік. Ліда повернулася до сонця; закрила очі, підняла голову і руки вгору, та так і завмерла. Старичок наблизився, зупинився, прицмокуючи губами, помилувався красою жіночого тіла, а потім не втримався:

- Що це Ви робите?

- Займаюся медитацією - спокійно відповіла жінка.

- Чим, чим? - не второпав товстунець.

- Ме-ди-та-ці-є-ю! - повторила Ліда. - Зосереджуюсь і контактую з Космосом, черпаю інформацію із Всесвіту.

Співрозмовник аж рот роззявив. Ліда, не даючи прийти йому до тями, продовжила:

- Хочете, розкажу, як Ви провели цю ніч?

Не встиг старичок щось відповісти, як вона його ошелешила:

- У Вас в гостях була струнка блондинка, яка за віком годиться Вам у дочки. Ви слухали музику, пили вино при свічці, потім почали домагатися її кохання... Врешті-решт вона образилася і пішла, залишивши на тому місці знак — речовий доказ. До тих пір, поки Ви його не знайдете і не повернете господарці, при цьому попросивши пробачення, до того ж, на колінах. Вас переслідуватимуть кошмари і будуть спіткати невдачі.

Після цих слів Ліда одягла спортивний костюм і гордо попрямувала до табору.

Наступного дня о тій же порі вона помітила на березі цілу групу чоловіків, а серед них і вже знайомого товстуна. Коли вона наблизилася до них, кожен почав навперебій щось питати: "Чи не змогли б Ви сказати, де зараз моя дружина?", "Як ведуть себе діти?", "Яка буде завтра погода?". Один навіть поцікавився, чи пані не підкаже, хто в нього на минулому тижні поцупив гаманець?

Ліда розгубилася. Втрутився Павло Власович:

- Все, що Ви вчора говорили, правда. І ось - речовий доказ. Він дістав із кишені золоту сережку і запевнив:

- Сьогодні ж її поверну.

- Мені час займатися фізкультурою, - попросила Ліда вибачення у всіх. - Поговоримо іншим разом.

Звістка про жінку, яка контактує з Космосом, незабаром розлетілася не тільки по найближчих таборах відпочинку, а й серед місцевих жителів. Ліді не давали проходу. Вона під різними приводами уникала відповідей - мовляв, не так зараз розміщені планети, місяць не в тій фазі, чи ще щось. І так - до кінця зміни.

В останній день перед від'їздом, до Ліди прийшло багато людей. Вони просили її адресу, номер телефону, засипали безліччю запитань.

Серед натовпу гоголем походжав Павло Власович - як-не-як, а це він став відкривачем такої знаменитості! Хоч за яких обставин - всього не договорював.

Ліда зрозуміла, що просто так від всіх не відкараскається. Треба приймати якесь рішення. Вона враз вся зібралася і голосно почала:

- Люди добрі! Ось стоїть чоловік, який першим розповів про мої надзвичайні здібності...

Павло Власович гордо зробив кілька кроків вперед, розвернувся і улесливо перед всіма розкланявся.

- Так от, - після паузи продовжувала жіночка. - Сталося це так... І вона, з властивим їй гумором, розповіла всю правду. У цей момент підійшла Оля, зняла із вуха сережку і високо підняла над собою.

Товстун отетерів. Його риженький пушок на голові піднявся дибки. Збуджений натовп загудів. Хтось сміявся, хтось обурювався... Серед всього цього шуму до вух Павла Власовича долетів дзвінкий жіночий голос: "Общипаний Кактус!"

 

 

 

Танці з… перцем

 

Влітку у Великомихайлівці часто влаштовують дискотеки просто неба. Сюди приходять як сільські юнаки та дівчата, так і міські - із таборів відпочинку. Деякі приїжджі "принцеси", щоб мати більший успіх у кавалерів, почали з'являтися на танцмайданчику... без трусиків. Місцеві ж дівчатка вирішили їх провчити.

У розпалі вечора, коли зазвучали швидкі ритми і земля двигтіла під ногами, три подружки непомітно розсипали перетертий у дрібний порошок гіркий перець. І тут почалося! Спочатку схватилася нижче животика одна красуня, потім - друга, третя... Вони кидали своїх партнерів і чимдуж вискакували із танцмайданчика. Їхні парубки - за ними, не розуміючи, що коїться. Дівчата з дикими криками мчали до річки і стрімголов стрибали у воду. Юнаки - за ними, щоб порятувати.

Неподалік же гриміла музика. Далеко не всі помітили зникнення деяких чарівних танцівниць. І лише три подружки загадково посміхалися.

А наступного ранку вже все село говорило про вчорашні танці... із перцем.



Создан 11 янв 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником