К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

ЗАГАДКОВО ЗНИК, ЩОБ ВПЕВНЕНО ПОВЕРНУТИСЯ

Журналістика у наших серцях і долях



Мало хто із однокурсників (та і не тільки їх!) відає, принаймні, у деталях, за яких обставин я зник із факультету на початку червня 1973 року. Про цю історію, практично, не знали навіть мої уже покійні батьки і будь-хто з інших родичів та друзів. Я її надовго поховав у своєму серці.

А сталося ось що. Розпочалася заліками напружена літня сесія, а попереду – екзамени. Є така відома притча: «До третього курсу студент працює на заліковку, а потім – вона на нього». У навчанні в мене ніколи не було «хвостів» та й зимову сесію здав на «відмінно» і «добре», тож залишалося востаннє напружитись, щоб перейти означений рубіж. І раптом як грім з ясного неба – мене «валять» на заліку, через кілька днів – знову. Інтуїтивно відчув – цілеспрямовано. Ще один «провал» і я можу бути відрахованим із університету «за неуспішність».

Іду до декана факультету Ящука.

-- Павле Йосиповичу, не розумію ситуації, – говорю стурбовано.

Він уважно глянув на мене, пройшов до дверей, наказав секретарці нікого не впускати, взяв замок на ключ, відвів мене подалі до вікна і на вухо прошепотів:

-- Вам не дадуть закінчити навчання.

-- Чому?

-- Невже не зрозуміло? За Вашу неординарну позицію, – приречено відповів декан.

Думки блискавично зароїлись у голові:

-- Що ж робити? Може академвідпустку взяти?

-- Це Вам не допоможе, – сумно відповів Павло Йосипович.

-- Який же вихід?, – промовив я буквально у розпачі.

-- Єдине що можу порадити – написати заяву на відрахування, наприклад, за станом здоров'я, – по-батьківськи тихо відповів Павло Йосипович. – Іншого виходу просто немає. Згодом усе втихомириться і Ви знову можете відновитися на навчання.

-- Так здоров'я ж у мене нормальне! – розгублено вигукнув я.

Врешті-решт написав заяву за сімейними обставинами. Потім декан дав адресу свого давнього приятеля – редактора якимівської районної газети «Слово трудівника» Запорізької області Якова Івановича Зорі, з яким він не раз зустрічався, відпочиваючи на березі Азовського моря. Павло Йосипович сказав, що вчора говорив із ним по телефону – там є вакансія. Обіцяв переговорити й сьогодні, щоб той прийняв мене на роботу. Єдине, на чому зауважив: треба заробити хорошу характеристику, а відтак, бути обачнішим у вчинках і словах. По всьому було видно, що декан ставиться до мене доброзичливо.

Згадалося перше знайомство з ним. Коли я приїхав вступати на факультет журналістики Львівського держуніверситету, ось цей кремезний чоловік середнього зросту, уважно ознайомившись із моїми документами, сказав слова, що запам’яталися на все життя:

-- Приємно, що до нас їдуть запорожці.

-- Я не із Запоріжжя, а з Дніпропетровщини, – уточнив для нього.

-- Все одно – козак! – додав декан.

На той час я ще не усвідомлював, що Дніпропетровщина – єдина з усіх областей України повністю знаходиться на теренах Війська Запорозького Низового, й отой волелюбний козацький дух передається тут із покоління у покоління. Декан же добре знав історію і відчував мою психологію.

…Яків Зоря, товариш нашого декана, дружелюбно зустрів мене і того ж дня видав наказ про зарахування у штат редакції. Так я із вимушено перерваною журналістською освітою став кореспондентом районної газети на Приазов'ї. Працював старанно і продуктивно. Наступного року взимку, згідно поданої заяви, звільнився, щоб продовжити навчання в університеті з другого семестру. Яке ж було розчарування, коли мені сказали, що поновлення можливе лише з 1 вересня. Довелося знову шукати роботу. Вдалося влаштуватися кореспондентом у редакцію галицької районної газети «Прапор перемоги» Івано-Франківської області, де згодом мене перевели на посаду фотокореспондента.

Лише восени був поновлений на той же, третій, курс. На лекції ходив справно, хоч заліки і екзамени зимової сесії не складав, бо вони вже були у заліковій книжці, а з літньою і усіма наступними успішно справився. Таким чином, навчання на стаціонарі, із врахуванням перерви, зайняло сім років замість звичайних п’яти.

В одному з моїх юнацьких щоденників є такий запис: «Я буду письменником, а журналістика – це ті сходинки, якими піднімуся, щоб переступити поріг у літературу». Заради цього відмовився вступати у медичний інститут, на чому наполягав батько, у сільськогосподарський та металургійний, куди пропонували направлення. Для мене саме слово «журналістика» стало святим і магічним. Тож у своєму виборі життєвого шляху був цілеспрямованим і послідовним.

Чому ж так ускладнилася доля при опануванні омріяною з дитинства професією?

Щоб об’єктивно збагнути суть, треба окреслити ситуацію у тодішньому СРСР. Після невеличкої «хрущовської відлиги» у суспільстві розпочалися бурхливі процеси у бік демократизації, що перетворилися у рух «шестидесятників». Навіть перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест тоді намагався проводити незалежну від Москви соціально-економічну політику, що вкрай перелякало Кремль. Після його зняття 10 травня 1972 року і призначення на цю посаду Володимира Щербицького розпочався черговий шалений наступ на духовність, історію та культуру українського народу. Комуністична партія взяла курс на створення «єдиного радянського народу» з однією мовою спілкування – російською. Головним «диригентом» жахливого експерименту на наших землях призначено секретаря з ідеології ЦК КПУ Валентина Маланчука, який перед цим працював у Львівському обкомі Компартії України і зарекомендував себе як україноненависник. Лише за перші півроку його приходу на нову посаду він призупинив 600 версток українських книг! Із роботи під виглядом скорочення штатів звільняли багатьох наукових працівників, хто ретельно займався дослідженням історії України, особливо запорозького козацтва. Та хіба тільки це! У той час Україною прокотилася найбільша у післясталінський період хвиля репресій. «Чорні списки» творчої інтелігенції складав сам Маланчук.

Не обійшли репресії і Львівського держуніверситету – «розплідника націоналізму». Спочатку виключено кількох студентів, а згодом одночасно – понад десять молодих «буржуазних націоналістів». Це, насамперед, були б майбутні філологи, історики, журналісти… На кого не вистачало «компромату», щоб завести «справу», намагалися позбутися в інший спосіб.

За що ж «дамоклів меч» завис над моєю головою? Він тоді, практично, висів над багатьма, хто щось не так сказав, не так вчинив, зробив не такий крок. Наприклад, коли одногрупника Василя Гайдучка восени 1972 року, на початку третього курсу, виключали з комсомолу (а це автоматично означало і з університету) за те, що він опублікував кілька своїх далеко неполітичних віршів у самвидавівському журналі «Скриня», і всі наперед призначені виступаючі одноголосно засудили цей факт, я після них взяв слово і висловив власну (нехай і суб’єктивну) думку. Намагався проаналізувати світогляд талановитого молодого поета. Правда, Василя це не врятувало, бо сам факт співпраці з дисидентським рухом був наяву, а мені додало зайвих клопотів. Той же декан сказав: «Ковтонюк, Ковтонюк, від тебе такого не очікував». Павло Йосипович переживав за кожного із нас, своїх підопічних, але він теж був заручником тієї ж Системи.

Перед цим стався ще один характерний випадок. Випускали, згідно з графіком, стінну газету. Я намагався її красиво оформити. Рамки полів розфарбував у яскраві жовто-сині кольори. Коли це побачив Павло Федюк, родом із Прикарпаття, він втратив дар мови. Прийшовши в себе, одногрупник перелякано прошепотів: «Ти що наробив? За це ж у Сибір зашлють!». Я не міг збагнути, у чому річ. Він тихо пояснив, що поєднання таких кольорів жорстоко карається владою, оскільки символізує заборонений український прапор. Незважаючи на це, я вперто відмовився переробляти, заявивши: «Якщо будуть претензії, скажу, що вперше чую про таке». Газету вивісили у моєму оформленні. Цей «тихий спротив» теж не минув непоміченим, бо вже наступну стіннівку випустила інша група раніше графіку.

Рідко хто із нас, студентів-журналістів, не вдавався до гумору. Одного разу я мав необачність пожартувати «по-чорному», написавши експромтом сатиричний куплет політичного змісту і передати його по рядах одному із виступаючих однокурсників. На біду, «твір» того ж дня потрапив до першого відділу вузу. Мені ніби нічого за нього не було, але хмари над головою почали згущатися…

Пізніше я не раз згадував початок навчання в університеті. В аудиторію зайшов суворого вигляду чоловік, чітко промовив єдину фразу: «Журналіст, як і сапер, помиляється лише один раз». Погляди усіх 75 першокурсників вп'ялися у незнайомця. Він ще раз уважно подивився на зосереджену аудиторію і направився до виходу. При цьому додав: «Запам'ятайте це на все життя!».

Далеко не кожен із нас тоді задумався над сказаним. Багатьом про це у різних формах ще не раз нагадувала Система – когось відразу чи поступово убивала, інших ранила, зіштовхувала на обочину життя.

По закінченні факультету я за направленням поїхав на Полтавщину. Працював завідуючим відділами гадяцької районної газети «Будівник комунізму»: спочатку – листів та масової роботи, потім – сільського господарства. Правда, була пропозиція стати відповідальним секретарем, але я відмовився – не люблю сидячої роботи.

Після трьох років роботи молодим спеціалістом розрахувався і переїхав поближче до «малої Батьківщини» – у Дніпропетровськ. На це було ряд причин. Основна ж, що у розмові з одним письменником, а до Гадяча їх приїжджало дуже багато, я поділився заповітною мрією – теж бути письменником! Він мені порекомендував їхати до великого міста, оскільки у віддаленому районі без тісного творчого спілкування, на його думку, я просто «засохну».

Влітку 1980 року почав працювати кореспондентом залізничної газети «Придніпровська магістраль», а вже через півроку перейшов на посаду фотокореспондента, оскільки фотографія – це моя, одночасно із словом, любов на все життя. Рідко хто із фотокорів пише статті, нариси, фейлетони, гуморески, вірші тощо, навіть чергує у видавництві по випуску чергового номера газети. Я ж це робив залюбки. Із 2000 року аж до виходу на заслужений відпочинок восени 2008-го був заступником головного редактора там же. У транспортному виданні мав унікальну можливість часто виїжджати у відрядження по кілька областях, включаючи Крим, а також право безкоштовного проїзду залізницею по всьому колишньому Радянському Союзу (пізніше – СНД), чим користався сповна. Побував, практично, у всіх тодішніх республіках – від Карпат до Сахаліну і від південних морів до Заполяр'я.

Працюючи журналістом, опублікував збірку лірики «Богиня» (1998) та прози «Легенди Дібрівського лісу» (2003), а також брав участь у виданні кількох книг як співавтор. На пенсії повністю присвятив себе літературній роботі. У 2010 році побачила світ збірка поезій «Чутливі струни», у 2013-му – аж чотири книги: патріотичних поезій «Народжуйтесь, герої!», перше в Україні (і світі) ілюстроване (понад 400 фото) дослідження козацтва з позиції Звичаю та Звичаєвого Права українського народу «Січеславщина козацька. Учора, сьогодні, завтра», збір матеріалів і написання якого зайняло 22 роки, а також документальна ілюстрована книга «Дібрівський ліс» та друга із запланованої серії «Легенди Дібрівського лісу». Зараз працюю над книгою нарисів «Унікальні люди Придніпров'я», кожен із героїв восьми розділів відповідає умові – унікальний, перший, єдиний, кращий в області, хоча є особистості, хто єдиний в Україні, Європі, світі.

Окрім того, очолюю Дніпропетровську обласну громадську організацію «Краєзнавче товариство «Ріднокрай», основними завданнями якої є проведення експедицій, походів, екскурсій. У 2009-2010 роках нами здійснена перша в Україні комплексна (авто-вело-водо-пішохідна) експедиція «Запасний шлях «із варягів у греки», або Таємними дорогами запорозьких козаків» по степових річках та їх берегах від Дніпропетровська до Маріуполя. У наступні три роки – «Козацький зимівник» (у межах області) та «Дорогами Нестора Махна» – міжрегіональна. Зараз продовжуємо вивчати козаччину та найбільший на планеті у ХХ столітті повстанський селянський рух під проводом Батька Махна, що дає значний документальний фактаж і для літературної роботи. Ще у 2010 році разом із дружиною Людмилою Василівною, яка є прес-секретарем нашого товариства, випустили «пілотний проект» «Нестор Махно. Біографічний довідник», а потім після подальшої ретельної роботи у Дніпропетровському та Запорізькому обласних держархівах та музеях значно доповнили його. На жаль, через фінансові проблеми ця книга ще чекає свого часу у видавництві, так як і «Таємні дороги запорозьких козаків».

Згадуючи своїх однокурсників і цікавлячись їхнім подальшим життям, я чітко розумію, що абсолютна більшість із них навіть не ставила за мету займатися письменницькою діяльністю. Вони чесно і сумлінно трудилися, а дехто і сьогодні продовжує, на суто журналістській ниві. Література ж – це дещо інший стан душі, що вимагає ширших узагальнень, глибших досліджень, образності, а головне – цілеспрямованості у заданому напрямку.

  ***

Ці мої спогади опубліковані у книзі «Журналістика у наших серцях і долях» (Луцьк, «Вісник+К», 2015), приуроченій зустрічі (12 вересня 2015 року) випускників факультету журналістики 1975 року Львівського національного університету імені Івана Франка, де вони розповідають про час, про себе, про фахову майстерність. У книзі 248 сторінок. Обкладинка у 2-х варіантах: тверда і м'яка. Упорядники: Володимир Краснодемський, Петро Кулінець, Євген Хотимчук.

Свої спогади написали понад три десятки авторів – і курйозних, і не дуже, але – незабутніх. Цей курс був особливим. Насамперед, якщо раніше готували на факультеті по 25 журналістів, згодом – 50, а з 1970 року – вже по 75. Основне ж, що із цього курсу вийшло найбільше Заслужених журналістів України, багато випускників стали відомими вченими, письменниками, керівниками. На цей курс випала і нелегка доля – по ньому прокотилася найбільша хвиля репресій першої половини 1970-х. Про це йдеться у багатьох спогадах. На жаль, вісімнадцять однокурсників вже відійшли від нас і вже ніколи не прочитають цих рядків.

Приємно, що у книзі подані твори малих літературних форм (вірші, оповідання тощо) одинадцяти авторів, у тому числі й тих, кого вже немає в живих. Особливою цінністю є документи: накази ректора М.Максимовича №262 від 04.09.1970 про формування груп ЖР-11, ЖР-12, ЖР-13 та №316 від 30 червня 1975 р. про вручення дипломів із відзнакою (Дубовий Богдан Іванович, Кравчук Дарія Іванівна, Краснодемський Володимир Франкович, Фейло Ярослав Михайлович) та №345 із тією ж датою про вручення дипломів про закінчення університету з присвоєнням кваліфікації журналіст 59 випускникам (було ж 75+3). Ще однією «родзинкою» стали фото студентських років. Безумовно, не обділені увагою і наші викладачі, про яких сказано чимало теплих та об’єктивних слів.

Спочатку у назначений час ми почали збиратися біля пам’ятника Івану Франку напроти університету, потім дружно подалися у нашу 350 аудиторію, куди прийшли і четверо (більше вже нікого немає) з тих, хто навчав нас уму-розуму і майстерності: Олександра Антонівна Сербенська, Юрій Владиславович Петрушко, Йосип Дмитрович Лось, Петро Васильович Шкраб'юк.

Спогади, спогади, спогади… Дехто майже не змінився зовні, а декого важко було відразу впізнати. Потім був «вільний час» і бажаючі завітали на відомий книжковий форум, а вже звідти – в один із залів ресторанного комплексу «Високий замок», де, власне, і був випускний вечір у 1975-му.

 


P.S. Більше світлин на цьому сайті у розділі «Фото».

 



Создан 18 сен 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником