К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

СПОВІДЬ ФОТОКОРА




Цей матеріал опублікований у 10000-му номері Всеукраїнського транспортного тижневика «Придніпровська магістраль», що бере свої витоки від 4 січня 1907 року з «Вестника Екатерининской железной дороги». Газета виходила різним форматом, періодичністю, з переривами – революції, війни, «суслівська тиша»… Сьогодні з нагоди випуску ювілейного номера відбулася зустріч колективу «Прими» із ветеранами – колишніми журналістами газети Олександром Ляпіним, Борисом Ковтонюком, бухгалтером Надією Каленіч, секретар-машиністкою Анастасією Мостовою, активними позаштатними авторами Георгієм Георгієвим, Антоніною Сорокою, яких дорпрофсож нагородив грамотами і відзначив матеріально.

 

У редакцію «Придніпровської магістралі» я прийшов у липні 1980 року з дипломом Львівського держуніверситету ім.І.Я.Франка та кількарічним досвідом роботи у районній пресі. Спочатку вів відділ листів, а згодом взяв у руки фотоапарат. До речі, за штатним розписом у фотокореспондента – найменша ставка серед творчих працівників. Із цього приводу згадується телефонний дзвінок від завідуючої особовим столом управління залізниці Зінаїди Гладкої: «Ви переходите на місце фотокора добровільно, чи змусив Ковалюк?». «Ну що Ви! – відповів їй. – Я дуже люблю фотографію і радий, що така нагода трапилася». «Тоді оформляю документи, а то грішним ділом засумнівалася», – відповіла Зіна Іванівна і поклала слухавку.

Дійсно, я марив фотосправою з шостого класу. Освоював все самотужки, безліч разів перечитуючи єдині дві книги із сільської бібліотеки. У моєму рідному селі Новопетрівському, віддаленому від великих міст і селищ, що зросло у придніпровському степу на стику з Донецькою та Запорізькою областями, ніхто цим не займався і підказати хоча би щось не було кому. Батько ж не схвалював мого захоплення, мотивуючи тим, що треба думати про щось серйозне. Відтак, не мав ніякої матеріальної підтримки. І все ж вихід знайшов. Перші десять карбованців на придбання «Смены» наскладав, збираючи порожні пляшки у парку. У такий же спосіб, а інколи й «позичивши» десяток-другий курячих яєць із сімейного кошика і здавши їх у магазин, мав гроші на бачок, фотоматеріали. Правда, із фотозбільшувачем виникла проблема – найдешевший коштував аж 19 карбованців! Тому зробив його сам – із дощок і фанери, пристосувавши замість об’єктива той же фотоапарат.

Привітавши мене із новою посадою, тодішній редактор Василь Ковалюк сказав: «Від сьогодні ти не повинен знімати фотоапарат із плеча». Та, напевне, і без цих слів Василя Митрофановича я б ніколи не розлучався із фототехнікою. На той час редакція мала прекрасну фотолабораторію: німецькі «Практики», радянські «Зеніти» останніх модифікацій, навіть фоторушниця – мрія багатьох. Незважаючи на це, у редакції ніхто з інших працівників не вмів фотографувати. Більш ніж через десяток років в колектив влилися Іван Кузьменко та Вадим Дьомін, які теж любили цю справу.

Перше завдання у новій якості отримав від відповідального секретаря В'ячеслава Спіріна – зняти передову бригаду у Дніпропетровському локомотивному депо. Підібрали таку, пішли з машиністом і помічником до електровоза. Я щось довго роздумував, роздивлявся по боках. Вони занервували: давай, мовляв, швидше, бо треба у поїздку. Спантеличено говорю: «Ні разу не фотографував залізничників, не знаю, як це робиться». Почув спокійне: «Знімай, як усіх!». Так було усунено психологічний бар'єр, і я (для страховки) зробив по кілька кадрів на два фотоапарати. Знімок опублікували на першій сторінці одного із найближчих номерів.

Відтоді знято тисячі кадрів: за приблизними підрахунками – до десяти кілометрів плівки! Робота у дорожній газеті приваблювала й тим, що можна було поїхати залізницею безкоштовно у будь-яку точку Союзу (згодом – СНД). Першу відпустку вирішив провести… на Сахаліні. Потім були мандри теж в інші краї: Середня Азія, Кавказ, Прибалтика, Карелія, Заполяр'я, Соловки, Карпати та багато інших.

Як не дивно, але я не любив свят із масовими заходами. Основна причина – усі відпочивають, веселяться, а мені треба їхати проявляти плівки й оперативно друкувати знімки, щоб вони уранці були на редакторському столі й потрапили у наступний номер (довгий час газета виходила тричі на тиждень: вівторок, четвер, субота). Така напруга продовжувалося, доки не з'явилася цифрова техніка.

Крім суто фотолабораторії у моєму розпорядженні була ще невеличка кімнатка для написання текстів – із столом, двома стільцями, кріслом та шафою. Там, підстеливши одну-дві підшивки газет під голову, не раз доводилося і ночувати, коли пізно повертався із відряджень і не було чим дістатися додому на Нижньодніпровськ-Вузол. Благо, наша прибиральниця Ольга Михайлівна Федотова, яка жила у тому ж будинку по Пастера, 16, дозволила зробити запасні ключі (і щоб ніхто не знав!), бо, очевидно, я надокучив постійним взяттям-віддаванням їх.

Виручала ціла мережа позаштатних фотокореспондентів та активних авторів – їх було близько двадцяти. Серед них – Юрій Коптяєв із Джанкоя, Віктор Шеховцов із Запоріжжя, дніпропетровці Сергій Сивачек, Віктор Васьков, Володимир Пихтін та інші. У редакції часто випускали гумористичну стінну фотогазету «ПееМка», оформляли фотовиставки. Одним словом, об’єктив допомагав відображати багатогранне життя як залізниці в цілому, так і редакційного колективу зокрема. Коли я перейшов на посаду заступника головного редактора, з фотоапаратом теж ніколи не розлучався, як і зараз, будучи вже восьмий рік на заслуженому відпочинку.



Обновлен 11 мая 2016. Создан 29 апр 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником