К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

КЛАС, ЯКИЙ ПРОГРИМІВ НА ВСЮ УКРАЇНУ. ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ПІВВІКУ.




Нас було двадцять шість. П'ятнадцять хлопців й одинадцять дівчат. Цей одинадцятий був дуже сильним з точки зору знань, бо у дев'ятому сформований із двох восьмих та кількох осіб з попереднього року навчання, народження 1947 року, чий клас розформували через малу кількість учнів (а де їм взятися, коли тоді був масовий голод в Україні). Тож ті, хто не розбігся по ПТУ, вирішили здобути середню освіту на місці, а не відправлятися до іншої середньої школи за 12 кілометрів.

У Березівську середню школу ходили діти із семи навколишніх сіл, щодня долаючи від 3 до 9 кілометрів. Із найвіддаленішої Новогригорівки взимку жили при шкільному гуртожитку, а влітку – велосипедами, як і всі останні. Шкільний двір завжди був густо заставлений стандартними дорожніми веломашинами. На той час у Березівській середній навчалось десь 260 учнів, а в навколишніх селах були лише початкові школи (1-4 класи). Початкові школи давним-давно вже ліквідовані, а дітей на навчання нині возять автобусом до Березового.

Після експерименту з одинадцятьма класами через пару років держава вирішила знову перейти на десятирічку. Тож у 1966-му одночасно було два випуски: одинадцятикласників і десятикласників. Для тих, хто планував десь навчатися у вузах чи технікумах, це створювало додаткові серйозні проблеми.

Чим прославився наш одинадцятий? Насамперед, тим, що кожен п’ятий випускник отримав медаль – три золотих і дві срібних. Після того дорослі дяді і тьоті у Міністерстві освіти забили тривогу: це – занадто! І на низи пішла вказівка – не більше однієї, максимум дві, медалі на клас, а срібні вже через рік взагалі скасували.

І все ж наші «найгостріші штики» пішли у бій. Ось як склалася доля у «золотих». Валя Польська закінчила Бердянський педінститут і все життя пропрацювала у школі у Запоріжжі, продовжує трудитися і понині. Борис Чередник закінчив Дніпропетровський сільгоспінститут і працював в межах області. Володимир Єрмоленко по закінченні Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту трудився на Сєвєродонецькому хімкомбінаті у Луганській області.

«Срібні» Рая Коряк отримала філологічну освіту і присвятила себе викладанню у Дніпропетровському культосвітньому училищі, Ніна Добреля вирішила стати фахівцем із торгівлі, після навчання працювала у Бердянську, а пізніше перебралася до Запоріжжя.

Близько десятка інших того ж чи в наступні роки вступили до різних вищих та середніх спеціальних закладів. Хтось вибрав військову справу, хтось – космічну, хтось – медицину, педагогіку, енергетику, я – журналістику. Кілька чоловік опанували робочими професіями. Одним словом, кожен здобув якийсь фах – до чого душа лежала.

На жаль, із 26-ти, шістьох уже немає на цьому світі, доля одного – невідома (зв'язок із ним перервався під час активних бойових дій на Донбасі). Дехто через стан здоров'я, або ж через окупацію частини Донеччини та Луганщини, чи з інших причин, не зміг потрапити на зустріч з нагоди 50-річчя закінчення школи.

Ми зібралися у новій школі, бо нашої старенької давним-давно вже немає. Дехто прибув із своєю «половинкою», а більшість – самі. Дату зустрічі вибрали, як і десять років тому, перед поминальними днями, оскільки саме у цей час багато із тих, хто живе далеко, найчастіше приїжджає на малу батьківщину. Зібралося на цей раз вісім випускників, а також одна з тих, хто з нами навчалася до 8-го класу.

Із вчителів, які нас вчили уму-розуму, у живих вже немає нікого. Тож «класним керівником» на заході обрали педагога Валентину Польську, яка зробила перекличку і надала слово усім присутнім, щоб коротко розповісти про себе сьогоднішнього. Звичайно, всі вже дідусі і бабусі, а дехто став навіть прадідом та прабабою. Говорити можна було безкінечно, хоча ми періодично і так спілкуємось між собою по телефону або ж через Інтернет, тож, практично, знаємо багато майже про кожного – чи безпосередньо, чи з переказів.

На аналогічній зустрічі десять років назад спливли і деякі таємниці тодішнього шкільного життя. Льоня Філоненко, наприклад, як на духу, признався класному керівнику Павлу Романовичу Різченку, як він (інколи з помічниками) намазував перед уроком математики дошку салом, і по ній не писала крейда. Потіха була неймовірною, коли, не здогадуючись у чому справа, Павло Романович намагався не раз міняти крейду, застосовував неймовірні зусилля, щоб написати якусь формулу, злився і так далі. Здається, той винахід «Майора» (так ми звали однокласника, який мріяв стати військовим) більше ніким не застосовувався.

А ще в класі було найбільше (близько десятка) радіолюбителів, які самотужки виготовляли різні приймачі і передатчики, слухали заборонені «голоси», перемовлялися між собою. Не раз військова частина зв’язку, яка була тоді на станції Чаплине (кілометрів за п’ятдесят) пеленгувала любителів, її представники об’їжджали села, проводили роз’яснювальні профілактичні бесіди з винними і невинними, з учителями, міліція теж не стояла осторонь. І все ж, ніхто нікого не видавав – кругова порука.

На цей раз Шура Нечаєва згадала, як я не давав їй і сусідці по парті Тамарі Іващенко списувати контрольну із фізики. Тож Тамара, щоб заглянути до мого зошита, піднялася і через плече почала переписувати, а Толя Ващенко тихесенько прийняв її стілець убік. Невдаха приземлилася прямо на підлогу під загальний регіт.

Таке не забувається. Особисто мені ця зустріч запам’ятається ще й тим, що за день до неї на нас із дружиною у дорозі скоєний напад з метою пограбування (принаймні, це – одна із версій). Була спроба відібрати туристичні велосипеди (подорожували ми саме на них) разом із рюкзаками. Довелося прикласти чимало фізичних і психологічних зусиль, щоб відбитися від нападників. Правда, тіло ще дуже довго буде заживати після того бою.

Хоча погода не дуже порадувала (був дощ), але все одно залишаться незабутні враження від чергової зустрічі з однокласниками.



Обновлен 04 июл 2016. Создан 10 мая 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником