К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

КРІЗЬ «ЧОРНІ ДІРИ» СІЧЕСЛАВСЬКОЇ «ПРОСВІТИ»




Почну із цитати із власної книги «Січеславщина козацька. Учора, сьогодні, завтра» (2013):

«Пригадується осінь 1988 року. На один із щомісячних ідеологічних семінарів при Дніпропетровському міськкомі Компартії України я, безпартійний фотокореспондент, потрапив зовсім випадково – замість іншого журналіста, який через об’єктивні причини не міг там бути, а присутність представника від нашої газети була обов'язковою і припала на мене. Мабуть, сама доля цьому сприяла!

Вразили слова одного виступаючого, які пам’ятаю по цей день. Він розповідав про неформальні організації Дніпропетровська. При цьому наголосив: „Але найстрашніші для нас – „шанувальники української мови” та „зелені”!

Той рік я був зовсім відірваним від суспільного життя і, що діється в білому світі, практично, дуже мало знав. Щодня, навіть у вихідні, працював у дві зміни – у редакції і на будівництві власного житла. На відпочинок залишалося по 4-5 годин на добу. Зрозуміло, при такому напруженні було не до постійного читання газет, перегляду телебачення чи прослуховування радіо. Не вистачало часу навіть для спілкування із друзями.

Про „зелених” питань не виникало. Злочини перед рідною Матінкою-Природою вже на той час були наяву. А ось „шанувальники української мови” мене вкрай зацікавили. Тож уже через кілька днів я був серед них і відтоді (впереміж із закінченням «самбуду») опинився в епіцентрі бурхливого громадського життя.

Таких „шанувальників” в Україні було дуже багато і буквально через кілька місяців у Києві відбулася перша конференція Товариства української мови „Просвіта” імені Т.Г.Шевченка. Спочатку дніпропетровська обласна організація носила ім’я відомого дослідника козацтва Д.І.Яворницького, а потім влилася у єдину всеукраїнську структуру. Саме на першій конференції ТУМ (11-12 лютого 1989 р.) делегатами була підтримана ідея групи відомих вчених і письменників про створення Народного Руху України за перебудову. Події настільки бурхливо розвивалися, що вже буквально у вересні 1989 року у Києві відбувся установчий з’їзд цієї неформальної організації, яка вже набрала ознаки масової громадсько-політичної і від її первісної назви незабаром були вилучені слова „за перебудову” та взято курс на здобуття незалежності України і надання українській мові державного статусу».

Це згадалося знову на зустрічі ветеранів-просвітян у приміщенні обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яке десять років було… закрите на замок. Уявляєте – десять років солідна організація не мала свого даху над головою! Про це – згодом, а тепер ще раз повернемося у ті часи. Тут варто нагадати ще деякі моменти. Знову процитую з тієї ж книги:

На початку 1990 року «… сталася подія, про яку раніше у поневоленій Україні навіть думати не доводилося – на пленум громадської організації „Дніпропетровське обласне товариство української мови імені Д.І.Яворницького” (яке згодом перейменували під загальноукраїнське – імені Т.Г.Шевченка) прийшли представники обкому Компартії України та облвиконкому, облполіграфвидаву і прокуратури, обкому спілок і товариства „Знання”, багатьох обласних управлінь і організацій. А це означало, що на той час Товариство вже здобуло авторитет і вагу у суспільному житті.

Що ж привело високе керівництво до тих, кого раніше не те, що навіть слухати не хотіли, а й могли запроторити на каторгу? Справа в тому, що під тиском патріотичних сил Верховна Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”, який вступив у дію з 1 січня 1990 року, де, як на той час, українській мові надавалося належне місце, і активісти Товариства почали ще дружніше тиснути на місцеву владу по дотриманню цього вистражданого ними та їхніми предками документа. Першими у місті просвітяни провели в січні масові різдв’яно-новорічні заходи по відродженню народних традицій, основу яких жорстоко підкосила сталінсько-брежнєвська машина. Хоча, як показує двадцятирічний період відтоді, свою мову і культуру треба відстоювати ой як ще довго! Пожинаючи плоди політики нищення всього національного, нелегко доводиться навіть сьогодні.

Тодішній голова правління обласної організації спілки письменників В.Л.Чемерис розповів, що республіці недодали на 1990 рік 7 тисяч тонн паперу (на той час розподілом всіх союзних, відповідно, і республіканських фондів розпоряджалася виключно Москва). Це значило, що лише Дніпропетровському видавництву „Промінь” доведеться скоротити план випуску книг на 30 відсотків. І в той же час Дніпропетровська паперова фабрика відправляє свою продукцію у Москву.

Голова комісії по розширенню вживання української мови при облвиконкомі доктор філологічних наук професор держуніверситету К.П.Фролова переконливо довела, що потрібна внутрішня психологічна перебудова у першу чергу керівників. Ще не всі усвідомили, що йде процес повернення мови народу, а не чергова кампанія.

Кандидат технічних наук, керівник освітянської секції Товариства М.М.Дніпренко наголосив на недостатній підтримці преси по виправленню ганебного становища з українською мовою та культурою. Голова обласного Товариства письменник В.І.Заремба підкреслив: „Брежнєвсько-сусловська політика денаціоналізації суспільства супроводжувалася зміщенням із посад кадрів, які відстоювали свої позиції. То чи не варто цим же методом скористатися і в період перебудови?”

У той же час заступник голови Товариства журналіст С.М.Довгаль відзначив, що Закон про мови дуже недосконалий. Там багато пунктів, що заперечують один одного. Він заявив, що нашій області потрібна політична платформа, яку пропонується виробити спільно Товариству, обкому партії і НРУ (Рух на той час вже мав реальну потужну силу).

Один із організаторів первинного осередку Товариства в конструкторському бюро „Південне” В.А.Бондаренко підкреслив важливість створення цілої мереж таких осередків на підприємствах, в організаціях і установах.

Особлива увага була приділена переходу на викладання українською мовою у вузах, технікумах, профтехучилищах. Тут доречно навести слова завідуючого ідеологічним відділом обкому партії В.А.Токаря: „Без формування громадської думки годі і думати про впровадження Закону. І в першу чергу тут треба сказати своє слово засобам масової інформації”. До речі, ми бачили, як під тиском Москви ці ж партійні засоби інформації обрушилися на „українське відродження”.

На пленумі також були порушені мовні проблеми залізничного транспорту. Зокрема, на станціях Синельникове-І, Чаплине та багатьох інших оголошення звучали лише російською (у Дніпропетровську автор цих рядків на той час вже домігся переходу оголошень на українську). Був повідомлений і ще один кричущий факт – у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту (ДІІТ) на партійних зборах не дали слова виступаючому, коли той заговорив українською.

Цікаво, що через кілька днів після того пленуму на чергове засідання Товариства, що проходило у Палаці залізничників у переповненій залі на кілька сотень місць, прийшов начальник УКДБ по Дніпропетровській області В.М.Слободянюк. Такого тут, напевне, ніхто не чекав. Він попросив слова і розпочав свій виступ... українською мовою, якою, як зізнався, вже не спілкувався більше тридцяти років. Спочатку дещо розповів про себе: народився і ріс на Житомирщині, пройшов трудовий шлях від слюсаря до заступника начальника одного з підприємств у Павлограді. У тридцять років йому запропонували перейти працювати в органи. Починав лейтенантом, а на той момент уже був полковником на генеральській посаді.

Головний чекіст Дніпропетровщини зізнався: „Нам потрібен захист – адже за 72 роки існування нашої організації не було жодного закону про КДБ і тому маніпулювали, як хотіли. Зараз ми опинилися між двох вогнів: з одного боку, коли по-справжньому почали боротися з організованою злочинністю, стали на дорозі мафії, з іншого, пожинаємо плоди сталінізму, брежнєвщини, відчуваємо значний тиск від незаконно засуджених і їх сімей”.

Безумовно, до такого рідкісного у громадських колах відвідувача у присутніх виникло чимало питань. Коли у нього поцікавилися про ставлення до автокефальної церкви, Володимир Микитович відповів: „Вважаю, що до цього питання у свій час підійшли бездумно і бездушно”. Тут же один із активістів по її відродженню на Придніпров’ї запропонував підписати відозву про легалізацію автокефалії, що головний чекіст області і зробив, поставивши свій підпис поруч з уже сотнями інших.

На запитання щодо національної символіки В.М.Слободянюк відповів: „Одні говорять, що це погано, інші – добре. Ми ж просимо – дайте нам обґрунтовані документи”. Думка, на мій погляд, не втратила актуальності і по сьогоднішній день – будь-яку ідею, пропозицію треба завжди відстоювати аргументовано і тоді перемога буде за вами.

Присутні поцікавилися, як можна ліквідувати тодішню адміністративно-командну систему, на що отримали чітку відповідь: „Не кровопролиттям, а шляхом демократизації. Насамкінець, почули і про найактуальніше, що хвилювало просвітян – про суверенітет України: „Вважаю, що кожна республіка повинна мати не тільки економічний, а й політичний суверенітет”.

Не знаю, наскільки щирим був полковник, але впевнений в одному – він, як і багато інших високопосадовців, українців від народження, але зденаціоналізованих, став заручником тієї системи, на боротьбу з якою піднялося моє покоління, ставши пліч-о-пліч на захист рідної мови, довкілля, людських прав, відновлення історичної справедливості та багатьох інших чинників, що можна реалізувати лише у власній державі. Вони ж, чи більшість із них, за інерцією, продовжували захищати ненависну нам імперію. Десь у глибині душі, можливо, і хотіли ці „яничари” незалежності для землі, де народилися і зросли, але бруд від прогнилої системи далеко не кожному давав шанси подолати залежність від неї. Дуже довго до них поверталося прозріння, а для багатьох із них воно так і не дійшло по сей час.

Дехто може здивуватися, чому у книзі про козацтво так детально розповідається про Товариство української мови. Пояснення дуже просте – адже перші козацькі осередки відроджувалися, насамперед, із членів цієї організації або тих, хто розділяв їхні погляди. Без знання рідної мови не можна відроджувати козацтво. Це було й однією із основних умов прийому до Славного Війська Запорозького Низового. Не даремно ж на Запорожжі, перед тим, як висвятити у козаки, кожен проходив довготривале навчання (інколи до семи років), у тому числі і з української мови. З іншого боку, на кінець 1980-х – початок 1990-х років Товариство було масовим, монолітним і дієздатним, з чим доводилося рахуватися місцевій владі».

В історії Січеславської (Дніпропетровської, Дніпровської) «Просвіти» чимало невідомих загалу «підводних каменів», природних і штучних, навіть «чорних дір», про які сучасникам, навіть багатьом просвітянам, невідомо. Тож хочеться хоч трішки пролити світло на сьогоднішній стан речей у «Просвіті» міста на Дніпрі, яке жартома місцеві жителі ще в кінці ХХ століття називали хоч і не першим містом в Україні, але й не другим.

Масовим стартом відродження українства у Дніпропетровську (нині Дніпро, а патріотичні сили називають Січеславом) можна сміливо вважати з «лавочки біля Ломоносова». Для тих, хто не в темі, варто пояснити. Біля історичного музею імені Д.І.Яворницького напроти Національного гірничого університету (перед цим – інституту) посередині головного проспекту міста є пам’ятник Ломоносову, а навколо – багато лавочок, де часто збирається, переважно студентська, молодь. Тож редактор обласної молодіжної газети «Прапор юності» запропонував своїм кореспондентам, щоб не відстати від життя, бувати там і висвітлювати теми, що найбільше хвилюють юних. Так з'явилася рубрика «На лавочці біля Ломоносова». Матеріали під нею зацікавили навіть дорослих і сюди масово почали приходити люди різного віку. Серед численних проблем найчастіше звучала тема рідної мови, історії, культури. Так уже влітку 1988 року з'явилося неформальне Товариство шанувальників української мови імені Д.І.Яворницького. Найчастіше тему відродження висвітлювали молоді журналісти Сергій Довгаль та Микола Чабан. Коли Довгаль побував у Львові, побачив, що там ці процеси проходять ще активніше, тож почав активізувати рух і в Дніпропетровську. Тож і не дивно, що першим головою обласної організації «Просвіти» вже восени 1988 року обрали саме його. Правда, через рік він попросив (через сімейні обставини), щоб керівництво передали іншому. На той момент знайшлася така людина, яка готова була і дуже бажала взяти на свої плечі таку справу – журналіст і письменник Володимир Заремба. Тим більше, Володимир Іванович, як особа амбітна, дуже хотів стати головою, як він зізнавався, «щоб поближче бути до Павличка, Драча та інших столичних письменників». На обласній звітно-виборчій конференції Товариства 26 листопада 1989 року бажання обох задовольнили: Заремба став головою, а Довгаля разом з Іваном Рибалкою обрали його заступниками.

Але потужний просвітянський рух невдовзі почав натикатися на численні, у тому числі штучно створені, перешкоди. Чи не найбільша з них виникла у самому середовищі активістів, яких у зрусифікованому місті уже були сотні, а їх прихильників – тисячі. Керівники обласних організацій «Просвіти» та Руху Володимир Заремба та Іван Шулик згодом через неузгодженість між собою (амбіції чи може інші причини) почали проводити збори обох організацій в один і той же день і час. Оскільки багато людей воліли бути там і там, але, зрозуміло, це було неможливо, з болем сприймали таку роздвоєність. Відповідно, послабилися і обидві організації. Частковий відплив активістів відбувся і в козацтво. Серйозний удар по Руху був нанесений також Левком Лук'яненком під час створення Української республіканської партії на базі Української гельсінської спілки та інших активістів, коли була поставлена вимога, що члени УРП не мають права бути у Русі. Щодо самого Руху, який залишався ще потужною організацією, а згодом став партією, черговий удар нанесено його розколом за вказівкою перших осіб держави, оскільки мова йшла про владу та подальший розвиток України. Спрацювало давнє правило: «Розділяй і володарюй».

Тепер будемо говорити лише про «Просвіту». Для того, щоб проводити якусь помітну масову роботу, потрібен дах над головою. Навколо цього і будемо вести мову. На початку 1992 року, враховуючи спільність завдань щодо мовної розбудови української держави, міськвиконком і управління освіти «безстроково і без оплати» виділило у центрі міста приміщення на другому поверсі за адресою Московська, 17-а. З часом до цього питання повернулися вдруге, оскільки щось не так було у документації і рішенням виконкому міськради №1782 від 20.07.2000 року передано безоплатно від Міської флотилії юних моряків та річковиків Дніпропетровській обласній організації «Просвіта» теж саме приміщення на строк до 31.07.2047 року з можливістю пролонгації на три роки та віднесенням витрат по їх утриманню на рахунок ДОО «Просвіта».

Саме у тому приміщенні і знаходився обласний штаб просвітян. На жаль, десь із середини 1990-х років робота почала перетворюватися на чисту формальність, навіть звітно-виборні конференції як такі перестали проводити, а на приміщені все частіше з'являвся замок. У 2006 році головою обласного осередку замість Володимира Заремби, який тоді вже серйозно хворів, обрано майже 70-річного начальника групи державного конструкторського бюро «Південне» Миколу Коваленка, який, практично, активною просвітянською роботою не займався. Тож це тривожило багатьох просвітян. Були спроби «перетягнути ковдру» деяких політичних кіл на себе, але, в кінці-кінців 8.11.2008 року на обласній звітно-виборній конференцій (на яку Коваленко не з'явився) обрано новий склад організації на чолі із Сергієм Довгалем, затверджений на сесії Головної Ради ВТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка 8.12.2008 року, на підставі чого виданий наказ №243 від 12.03.2009 року з подальшим внесенням відповідних відомостей до державного реєстру юридичних осіб. Саме Довгаля активні ветерани-просвітяни попрохали знову взятися за активізацію роботи «Просвіти». Але не тут то було! Микола Олексійович рішив діяти по-своєму: ні ключі від приміщення, ні документацію разом із печаткою не повертає, хоча у суді визнав, що все це у нього. До екс-голови зверталася і група просвітян (без Довгаля), але спільної мови не знайдено.

Врешті-решт, враховуючи рішення суду, недавно вирішено поміняти двері і розпочати ремонт просвітянського приміщення, а ключі, мабуть, Коваленко збереже на згадку, чи здасть у металобрухт. А що ж робити з документами та печаткою? Зрозуміло, законодавством передбачена відповідальність за перешкоджання діяльності громадської організації, але суди «немічний» 79-річний дід ігнорує.

У цій історії є одна цікава деталь. Після того, як активісти КБ «Південне» у 1988 році створили у себе первинний осередок товариства української мови, поступово усіх «націоналістів» під різними приводами звільнили з роботи, навіть не давши декому допрацювати до пенсії, а Коваленко трудився там ще далеко і після сімдесяти. Це – інформація для роздумів.

Судовою тяганиною з приміщенням та іншим, насамперед, займається журналіст Сергій Довгаль, який має ще одну вищу освіту – юридичну. На сьогоднішній день я особисто не бачу іншої особи, хто б довів справу до кінця. Навколо Сергія Миколайовича знову тісніше гуртуються просвітяни. Саме у ще не відремонтованому і не приведеному до належного вигляду приміщенні недавно відбулася зустріч ветеранів-просвітян, яким керівник обласної організації Сергій Довгаль вручив Грамоти і Подяки від голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.Тараса Шевченка Павла Мовчана, про що детальніше я розповідаю на своїй сторінці у Фейсбуці, а тут поміщаю лише деякі фото із власного архіву, що частково доповнюють розповідь про непросту історію Січеславської «Просвіти».

Тож думки, викладені мною на сторінці у Фейсбуці під назвою «НАЙНАДІЙНІША ЗБРОЯ ДЛЯ ЗАХИСТУ І САМОУТВЕРДЖЕННЯ», сьогодні набувають особливої ваги: «Від цієї зброї, якою володіють українці, тремтить наш найзапекліший ворог. Він її шалено боїться, робить усе можливе, щоби вона не стала доступною кожному у повсякденному житті. Ця зброя робить кожного українця впевненішим у своєму майбутньому, утверджує людську гідність, відкриває широкі перспективи для росту. Недалекий той час, коли без неї ніхто не зможе стати державним діячем, навіть чиновником, народним обранцем, зайняти будь-яке порядне робоче місце. На того, хто нею не володіє, оточуючі будуть дивитися, як на неповноцінну і жалюгідну істоту, яка не здатна зробити щось корисне для держави і примножувати її багатства. Ця зброя – наша древня українська мова. Навіть якщо вона комусь і не рідна, але без неї у солідному суспільстві просто нічого робити».



Создан 07 ноя 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником