К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

"Унікальні люди Придніпров"я" ПОДИХ МОРЯ

Відкриття чергової виставки художниці Світлани ІВАНЧЕНКО із Дніпра



ПОДИХ МОРЯ

 

Художниця Світлана ІВАНЧЕНКО із Дніпра започаткувала власну техніку виготовлення картин із природних матеріалів – пісково-черепашкову мозаїку.

 

Народилася Світлана Гапусенко (дівоче прізвище) 25 жовтня 1962 року у м.Ялта в Криму. Там навчалася у загальноосвітній школі №12 і в міській художній. Із 1981-го по 1990-й працювала художником-оформлювачем на Великоанадольському вогнетривкому комбінаті на Донеччині. Потім разом із сім'єю переїхала до Дніпропетровська (нині Дніпро). У 1998 році заочно закінчила Глухівський педагогічний інститут ім.С.Сергеєва-Ценського за спеціальністю «Вчитель малювання у молодших класах». Із 2000-го розпочала власну творчу діяльність.

 

До творів Світлани Іванченко не вщухає інтерес уже багато років. Рідко хто із митців опинявся у центрі такої уваги з боку фахівців, звичайних відвідувачів виставок і, безумовно, ЗМІ. В оцінці творчості Іванченко розгубилися – як її трактувати? Один із мистецтвознавців навіть заявив напряму Світлані Леонідівні: «Чому ви претесь у станковий живопис? Займайтесь своїм прикладним мистецтвом!»

Вся справа в тому, що її картини виконані у невідомій раніше техніці, яку започаткувала сама автор. А сталося це так. Якось із сім'єю Світлана Леонідівна приїхала у Бердянськ відпочити. Там випадково купила журнал, де було незвичайне фото – як морська хвиля переливає пісок і черепашки. У ту ж мить їй нестерпно захотілося відобразити подібне із використанням тих же дарів моря. У цьому бажанні поєдналися і спогади про дитинство, і мистецьке бачення світу.

Прискіпливо почала оглядати на березі піщинки та мушлю, запасаючись ними для здійснення задуму. Прискорив же його народження і такий випадок. Удома затіяли невеликий ремонт. Купила пісок, а він, на диво, виявився у гранулах, до того ж, різних кольорів. Очевидно, нетутешній.

В уяві знову постала картинка побаченої на фото морської хвилі. Інтуїтивно взяла звичайний клей, нанесла його на шматок ДВП, що був під боком, і почала чаклувати над майбутнім твором, скрупульозно викладаючи одна за одною піщинки, підбираючи їх за кольорами. Так згодом з'явилася перша робота під назвою «Піна». Картина вийшла на славу, тож її не соромно було і подарувати будь-кому навіть в честь визначної події, що вона і зробила.

Займатися творчістю Світлана прагнула завжди. Правда, поганим живописцем не хотіла бути – відчувала внутрішньо, що у цьому не перевершить свого вчителя – відомого кримського художника Сергія Бакаєва, батька своєї однокласниці, близької подруги і тезки, у сім'ї яких вона знаходила домашній затишок, відчувала себе особистістю і черпала енергію для творчості.

Хотілося чогось особливого. І ось воно прийшло до неї разом із різноманітними дарами моря. Те, на що раніше, практично, не звертала увагу, віднині заполонило всі її творчі думи і прагнення.

Відтоді, коли вдавалося потрапити на море, весь вільний час проводила у пошуках різнокольорових піщинок, черепашок та їх уламків, навіть водяної рослинності. Все це акуратно тасувала по коробочках, мішечках. А бувало, за браком часу, привозила додому цілі кілограми «сировини» і вже у спокійнішій обстановці все педантично перебирала. З усього цього і народжувалися одна за одною її картини. Саме – картини! Так вважає автор, так воно насправді і є. «Я, щоб там не говорили, вважаю себе художником», – впевнено підкреслює Світлана Леонідівна.

Практично, щороку, починаючи з 2008-го, Іванченко робить персональні виставки. Були вони в Національному гірничому університеті, торгово-виставкому центрі «Biennale», виставкому залі газети «Наше місто», Палаці студентів, історичному та художньому музеях, відділі мистецтв обласної універсальної наукової бібліотеки тощо. У червні 2013 року виставляла свої роботи навіть у Києві – на Першому благодійному аукціоні мистецтв.

Окрім того, її часто запрошують взяти участь у загальноміських та обласних заходах. Наприклад, у культурно-мистецькому фестивалі «Петриківський дивосвіт», днях міста та багатьох інших.

Виставки допомагає оформляти донька Женя, художник, яка здобула спеціальність «Українське образотворче мистецтво та дизайн» в Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара. Вона ж є і першим критиком, до того ж, високої кваліфікації. Тож мамі негоже осоромитися перед такою дитиною. Син Олексій – програміст, він теж має власну точку зору на мамине мистецтво – висококласні твори на грані станкового живопису та прикладного мистецтва. Для пропаганди її мистецтва створив спеціальний сайт в Інтернеті. Внучатам же – восьмирічній Віталії та чотирирічному Дмитрику – бабусина творчість особливо до душі: вони годинами готові допомагати їй перебирати і сортувати піщинки. Правда, інколи від такої надокучливості Світлані Леонідівні навіть доводиться відмахуватися – дитяча уява і реалізація художньої задумки далеко не завжди співпадають. Тож, в основному, намагається творити наодинці. Тоді вся сконцентрована на творенні образів, щоби вони зачепили найглибші і найпотаємніші струни сердець найвибагливіших глядачів своїм ліризмом і неповторністю. Саме – неповторністю! Дублікатів, художниця, практично, ніколи не робить. Правда, був єдиний випадок, коли повторила сюжет, але в іншій тональності.

Чоловік Світлани Віталій – інженер-будівельник. Йому, як можливо нікому, у тисячі раз приємніше, що той же пісок, який тоннами використовують його колеги, правда, відібраний чутливими руками дружини, стає основою творення такого незвичайного мистецтва. На його ж плечі лягає і найбільш трудомістка робота у цій справі – транспортування та розміщення картин у залах та інших місцях для огляду.

У Світлани Леонідівни часто цікавляться технікою виконання її творів. Вона ні від кого не скриває власноруч винайдену технологію. Та і для чого? Адже, щоб повторити майстриню, далеко не кожен готовий щодня просиджувати над майбутніми роботами мінімум по дванадцять годин. На таке здатні лише одержимі!

Тож художниця всю технологію концентрує на трьох головних етапах. Попередньо зібраний, обов’язково природний, матеріал вручну перебрати за видами, розмірами, кольорами, відтінками, оскільки у подальшому використання будь-яких фарбників не допускається. Потім – інгаляція. На виконаний на ДВП ескіз олівцем нанести шар універсального клею по якому за технікою «мозаїка», у залежності від задуму, викласти корали, черепашки, крупні піщинки або ж висипати пісок і дрібний ракушняк, що потрібні для передачі зображення відтінків. Весь час робота повинна знаходитися в горизонтальному положенні. Після висихання клею, її підняти вертикально і матеріали, що осипалися закріпити повторно. На заключному етапі для передачі особливого колориту, картину покрити двома шарами глянцевого або матового панельного лаку. Якщо після цього матеріал змінює колір, то його треба замінити на аналогічний потрібного відтінку. Ось і весь секрет. Бажаючим повторити – і пісок та все інше в руки!



Создан 22 дек 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником