К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

«НЕПРАВИЛЬНО» ВИХОВАНИЙ СИН

Із книги "Унікальні люди Придніпров"я" (2017)



Олександр ЗАВГОРОДНІЙ – перший в області і один з перших в Україні перекладач з естонської та фінської мов, автор близько 30 книжок перекладів. Єдиний в Україні двічі лауреат літературної премії Естонії ім.Юхана Смуула (1976, 1989).

 

Народився 25 січня 1940 року у м.Кам'янське (Дніпродзержинськ) у родині журналістів. Після закінчення СШ №10 в обласному центрі трудився різноробом, токарем на трубопрокатному заводі. З 1960 по 1965 роки навчався на українському відділенні філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету, потому був літпрацівником у Васильківській районній газеті Дніпропетровської області та багатотиражках обласного центру. У 1968-1972 роках мешкав переважно у Таллінні, відтоді заробляв на прожиття літературною працею. Деякий період (1998-2006), був літредактором Дніпропетровської обласної педагогічної газети «Джерело». Член Національної спілки письменників України з 1979 року.

 

У творчому плані цікава уся родина Завгородніх. Батько Сергій Олексійович згодом став письменником. Старший брат Олеся – Геннадій був відомим журналістом. Ще в 1960-х роках у нього вийшла повість «Побачення в степу», а в зрілому віці захопився кримськотатарською мовою. У видавництві «Січ» 2002 року побачила світ його повість «Чан чала», де з неабиякою шанобою і делікатністю оповідає про гордих і доброзичливих кримських татар, чарується їхньою мовою. Геннадій Завгородній – двічі лауреат Міжнародного конкурсу «Коронація слова» за кіносценарії «Гульнара» (2012) і «Тайфі» (2014); за останній має спеціальну відзнаку як найкращий твір про Крим від програми «Кіно з Яніною Соколовою» на «5 каналі». Талановиті, своєрідної форми вірші пише їхня сестра Світлана Графська (Світлана Любомир. Веретено вересня. – Дн-ськ: Січ, 2004). Двоюрідний брат Юрій Завгородній (1940-2014) – відомий поет, есеїст, прозаїк, перекладач із латиської мови, лауреат премії ім.Володимира Сосюри, відзначений високими державними нагородами Латвії.

Щодо Олеся Завгороднього (так називають його рідні й друзі), то прикрим моментом у його творчій біографії було те, що він упродовж десятиліть не міг видатися у рідному Дніпропетровську, хоч подавав рукописи неодноразово з 1966 року. Якось у 1970-х роках, після чергової невдалої спроби, Олександр із гіркотою кинув в лице вельми зашореному і вкрай обережному редакторові: «Нічого, мене тут видрукують у ХХІ столітті!» І як у воду дивився…

Чи не найголовнішою причиною було те, що талановитий поет свідомо і вперто не погоджувався писати п а р о в о з и для перших сторінок своїх збірок. Для тих, хто далекий від літератури, особливо того періоду, варто розтлумачити. Тоді п а р о в о з а м и називали хвалебні твори на перших сторінках про вождя світового пролетаріату та комуністичну партію (особливо у збірках поезії). Щоправда, одного разу з'явився невеличкий проблиск у безпросвітній темряві. Видавництво «Промінь» (згодом «Січ») запропонувало подати рукопис збірки віршів, яку О.С.Завгородній назвав «Вересневий глід». Вона мала побачити світ у 1981 році. Автор отримав три позитивні рецензії, уже було готове художнє оформлення, але в місті «чавуну і сталі» панували свої закони. Розширена художня рада «Променя» визнала збірку недосконалою та ідейно шкідливою. Порадили докорінно переробити «наповнивши творами про наше славне сьогодення». Зрозуміло, Олександр з такою оцінкою не погодився і надіслав «забракований» рукопис до Києва в Інститут літератури і незабаром отримав позитивну рецензію, яка все одно не вплинула на «високу» видавничу раду…

У київських видавництвах побачили світ збірки Олександра Завгороднього «Радію людям» (1968), «Перевесло» (1986), «Із подиву і подиху» (1989) та чимало книжок перекладів з естонської і фінської мов. І все ж думка видати бодай єдину в рідному місті ніколи не полишала Олеся. І лише 2004 року, – таки в ХХІ столітті, як і передбачав, – мрія збулася: у видавництві «Ліра» побачила світ збірка «Життя мойого птах», за яку автор удостоєний літературної премії «Благовіст».

Через сім років після першої дніпропетровської ластівки наш земляк порадував читачів ще однією солідною книжкою – поезії, переклади з восьми мов, гумор та вибране з української синоніміки – «Лет», що з'явилася теж у видавництві «Ліра». Варто окремо зупинитися на останньому розділі. Чому саме в и б р а н е з української синоніміки? Річ у тому, що наша мова настільки багата, що більш-менш повне видання синонімів склало б чимало томів і одній людині це не під силу. До багатьох слів є десятки відповідників; так, до хурделиці, Олександр підібрав майже півтори сотні синонімів!

За часів радянської імперії українську мову намагалися зжити зі світу, збіднити настільки, щоб вона якнайменше відрізнялася від російської. Для цього неодноразово реформували правопис, словники містили максимум слів-близнят дуже подібних до «великого и могучого». Синонімічні ж словники з різних галузей конче потрібні письменникам, журналістам, перекладачам, педагогам і взагалі усім, хто послуговується однією із найдревніших, найбагатших і наймелодійніших мов у світі.

Чому ж такою нещадною виявилася доля талановитої людини в рідному місті? На це проливають світло події кінця 1960-х років. Сьогодні кожна культурна людина в Україні знає про шалений тиск на відомого письменника нашого земляка (народився в селищі Ломівці на околиці Дніпропетровська) Олеся Гончара за роман «Собор». Тодішній перший секретар обкому компартії України Олексій Ватченко всіляко паплюжив ім'я майстра красного письменства, бо уздрів себе в одному з негативних персонажів роману. У Дніпропетровську широко розгорнули кампанію, украй комічну і цинічну: на шпальтах обласних газет друкували обурливі листи «трудящих», які категорично заявляли, що вони, мовляв, хоч і не читали шкідливої для суспільства книги, але одностайно засуджують «писателя Гончара», уболівають за його «ідейне одужання».

Виступати проти Олеся Терентійовича у ЗМІ та нашвидкуруч організованих зборах у колективах змушували не тільки партійних активістів, а й інтелігенцію. Партійні боси в обласному центрі наполягали, щоб очільник Дніпропетровської обласної письменницької організації Сергій Завгородній, написав близькому другу «розгромного» відкритого листа, який мали намір опублікувати у місцевій і центральній пресі. Сергій Олексійович категорично відмовився, і наслідки не забарилися. На позачергових зборах письменників у травні 1968-го та попередньому «промиванню мізків» С.О.Завгороднього достроково усунули з посади. На цьому нагінка не скінчилася. Ватченко не раз, злісно бризкаючи слиною, на засіданнях обкому та інших зібраннях повертався до непокірливого письменника, звинувачуючи навіть у тому, що той неправильно виховував синів.

У чому ж була суть звинувачення? А в тому, що діти Сергія Олексійовича навчалися… в українській школі, пізніше – на українському відділенні філфаку університету, люблять читати українські книжки, розмовляють і пишуть рідною мовою тощо. З точки зору першого секретаря обкому вони вже через це є «українськими буржуазними націоналістами». Почалося цькування сім'ї. Олександр, який на той час з певних причин не мав роботи, виїхав до Естонії. Але й після того перший секретар не вгамувався. Якось він привселюдно звинуватив Завгороднього-старшого в тому, що молодший син і там, себто в Естонії, займається «українським буржуазним націоналізмом».

 У Таллінні Олесь опинився не випадково. Ще у травні 1966-го на творчому семінарі молодих письменників в Ірпені з уст Павла Григоровича Тичини він почув, що в Україні немає жодного перекладача з естонської мови. Це й стало поштовхом до її вивчення. Тим паче, що в далекому 1948-му, коли з батьками жив у с.Любомирівці Криничанського району, уперше побачив естонця Яна – вродливого високого юнака, студента-практиканта Тартуської сільгоспакадемії, який сонячного-сонячного дня напрочуд легко переміг своїх суперників на біговій доріжці...

Минуло двадцять років, і майбутній перекладач уперше опинився в Таллінні, бо в Україні йому просто не вистачало свіжого повітря. Та й батьки були не проти, адже ідеологічне «закручування гайок» у закритому Дніпропетровську тривало.

На той час очільник Спілки письменників України Олесь Гончар і секретар СПУ Дмитро Павличко звернулися до керівництва СПЕ з пропозицією обміну – для вивчення мови й культури. Україна надсилає свого представника до Таллінна, а Київський держуніверситет імені Тараса Шевченка приймає кількох студентів з аналогічною метою. Ось так із травня 1968 року Олександр Завгородній зробив перші кроки до опанування перекладацької майстерності, хоча ще за студентських літ такі спроби були (переклади з польської, французької та іспанської мов).

У Таллінні Олесь познайомився з дивовижним естонським поліглотом Гаральдом Раяметсом, блискучим і найпліднішим перекладачем з української. Ще наприкінці 1950-х років в його інтерпретації побачив світ «Кобзар» Тараса Шевченка, а згодом читачі ознайомилися з творами Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського та багатьох інших. Ще до знайомства з О.С.Завгороднім Гаральд Раяметс переклав кілька його поезій.

Естонська Спілка письменників надзвичайно тепло поставилася до українця. За її сприяння Олесь деякий час проживав у гуртожитку, а незабаром отримав окрему кімнату, тож мав змогу з головою поринути у творчість – перекладав як поезію, так і прозу (твори Ю.Лійва, Е.Рауда, П.Куусберга, А.-Х.Таммсааре, Я.Кросса, М.Траата, Л.Промет та ін.) У 1971 році Олександр Завгородній до століття з дня народження геніальної Лесі Українки упорядкував, написав післяслово до естонського видання «Досвітні вогні». Її «Лісову пісню» у блискучому перекладі Гаральда Раяметса захоплено вітали глядачі в театрах республіки.

В Україні ж тривали політичні репресії, видавництва пильнували за дотриманням комуно-більшовицької ідеології. Наприкінці 1960-х років київське видавництво «Дніпро», започаткувало серію «Мудрість народна» (книжечки кишенькового формату), яка користувалася неабияким попитом у читачів. Накладом у 50000 примірників 1973 року з'явилося видання «Естонські прислів’я та приказки», яке упорядкував, переклав і написав передмову Олександр Завгородній. Після появи збірки він, звичайно, зрадів, але й обурився – адже до першого розділу, не обмовившись ані словом перекладачеві, «сумлінні» й занадто «ідеологічно пильні» видавці додали такі «шедеври»: «Наша сила – народів радянських сім'я єдина», «Ленін навчив, щоб народ радянський щасливо жив» тощо. Дещо обскубаним побачив світ і переклад роману П.Куусберга «Одна ніч» (1975). Коли Завгородній різко не погодився з такою практикою видання прислів’їв і приказок, отримав глузливо-знущальну відповідь: «А ми так усім робимо і поменше обурюйтесь, бо взагалі перестанемо вас друкувати». Отакої! На щастя, при виданні «Фінських прислів’їв і приказок» (1981) подібне не повторилося.

Сімдесяті зловісно-похмурі роки ХХ століття. Почався черговий посилений виток цілеспрямованого курсу компартії по створенню «единой советской общности» з єдиною мовою міжнаціонального спілкування – російською. Замість біль-менш ліберального першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста Москва призначила покірливого землячка Володимира Щербицького. Кремлівська верхівка не полишала маячної ідеї – запровадження комуно-більшовицької системи в усьому світі. За опір цій божевільній ідеї за грати потрапляли кращі з кращих по всьому колишньому СРСР. В Україні лютував секретар ЦК КПУ з ідеології україножер Валентин Маланчук, який власноручно складав «чорні списки» яскраво мислячих людей для звільнення з роботи, запроторення до концтаборів.

Та якою б глупою не була ніч, усе одно настає світанок. Під час «перебудови» у Дніпропетровську утворився неформальний гурт шанувальників української мови, з якого почалося відродження Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Серед просвітян у перших рядах були Олександр Завгородній із дружиною Тамарою, теж українським філологом, яка секретарювала в обласній організації Товариства, редагувала неформальну газету «Слово» (вивішувалась у вікні Будинку преси). За майстерні переклади низки історичних творів вона відзначена Дипломом імені Дмитра Яворницького. На той час «Просвіта», незважаючи на шалений опір диктаторської системи, стала потужним генератором боротьби за Незалежність України, створення потужного осередку крайового Народного Руху на чолі з відомим театральним художником Іваном Шуликом.

І справді події на Січеславщині початку 90-х були буремні. Будучи їх активним учасником, Олександр Завгородній напружено працював як поет і перекладач. У 1996 році йому присуджено премію імені Максима Рильського в галузі художнього перекладу.

Нині Олесь Завгородній із дружиною живуть переважно в селі Йосипівці Магдалинівського району на березі мальовничої Орелі у звичайній і дещо незвичайній селянській хаті. У світлиці зі стін пророче дивиться бунтівний Тарас, вишитий на полотні і замаяний українськими рушниками, жаріє петриківський розпис, радують око картини знайомих майстрів пензля Феодосія Гуменюка, Володимира Бублика, Анатолія Супруна.

На садибі виріс власноруч посаджений сад-виноград. З настанням весни буяє цвітом, дзвенить птаством, бо на деревах чимало шпаківень, годівничок, дуплянок. А по городу нерідко поважливо-гордовито походжає прадавній український сонячний птах – л е л е к а… Оселя Завгородніх щедра на голоси рідних, друзів. Тут радо зустрічають гостей з усіх усюд, трапляється, і з далекого зарубіжжя.

Олександр Завгородній, звичайно, і далі виколисує-мережить слова на папері – пише вірші, перекладає, поповнює вибране з української синоніміки, працює над прозовою книжкою.

 

PS. 29 січня 2018 року провели Олександра Завгороднього в останній путь. Похований у Йосипівці. 



Создан 29 янв 2018



  Комментарии       
Всего 2, последний 4 мес назад
i.dremluga 01 фев 2018 ответить
Дякую, п. Борисе. Знав особисто Олеся Завгороднього ще з часів становлення товариства української мови, бував у нього в Йосипівці, читав його твори. Але детально його біографію узнав лише з цієї розповіді. Талановитою і світлою людиною був Олесь Завгородній. Вічна йому пам'ять!
   
bkovtoniuk2 02 фев 2018 ответить
Моя книга "Унікальні люди Придніпров"я" відкриває по-новому навіть відомих людей, про кого писали багато, але далеко не все, а то й із неточностями. На жаль, ця книга сьогодні не має широкого виходу до масового читача.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником