К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

У НОВІЙ КОМАНДІ, або ДВІЧІ ТРЕТЬОКУРСНИК

(Із книги «Сторінками пам'яті. До альма-матер через 40 літ»)



Борис КОВТОНЮК. Письменник, журналіст, краєзнавець. Автор трьох поетичних збірок – «Богиня» (1998), «Чутливі струни» (2010) та «Народжуйтесь, герої!» (2013), 5 книг прози – «Легенди Дібрівського лісу» (2003), (2013), «Січеславщина козацька. Учора, сьогодні, завтра» (2013), «Дібрівський ліс» (2013), «Унікальні люди Придніпров'я» (2017), а також кількох книг у співавторстві, зокрема першого в Україні такого типу видання «Нестор Махно. Біографічний довідник». Художні та краєзнавчі твори друкувалися в колективних збірниках та ЗМІ. Ілюстратор книг, буклетів та календарів. Учасник науково-практичних конференцій.

 

Першого вересня 1974 року я влився у нову студентську сім'ю майбутніх журналістів, випуск якої відбувся у 1977-му. Ніхто із однокурсників не розпитував, чому так сталося. Безумовно, вони загалом відали про мою «одіссею», але то були часи, коли будь-які розмови про події, що передували цьому, м’яко кажучи, були недоречними. Уперше щиросердечно про все я розповів у нарисі «Загадково зник, щоб впевнено повернутися», вміщеному у колективній книзі «Журналістика у наших серцях і долях» (2015), присвяченій випускникам факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка 1975 року, з ким розпочинав навчання. Дозволю собі дещо переповісти.

Коли у 1973 році розпочалася літня сесія, мене «завалили» відразу на двох заліках. Ще одне незарахування і я автоматично був би відрахований з університету за неуспішність. Зимову ж сесію склав на «відмінно» і «добре». Та й взагалі, ніколи до цього не мав «хвостів». У розпачі йду до тодішнього декана Ящука:

-- Павле Йосиповичу, не розумію ситуації, – кажу стурбовано.

Він уважно глянув на мене, пройшов до дверей, наказав секретарці нікого не впускати, взяв замок на ключ, відвів мене подалі до вікна і на вухо прошепотів:

-- Вам не дадуть закінчити навчання.

-- Чому?

-- Невже не зрозуміло? За Вашу неординарну позицію, – приречено мовив декан.

Думки блискавично зароїлись у голові:

-- Що ж робити? Може, академвідпустку взяти?

-- Це вам не допоможе, – сумно відповів Павло Йосипович.

-- Який же вихід? – промовив я буквально у розпачі.

-- Єдине, що можу порадити – написати заяву на відрахування, наприклад, за станом здоров'я, – по-батьківськи тихо відповів Павло Йосипович. – Іншого виходу просто немає. Згодом усе втихомириться і ви знову можете відновитися на навчання.

-- Та здоров'я ж у мене нормальне! – розгублено вигукнув я.

Врешті-решт написав заяву за сімейними обставинами. Потім декан дав адресу свого давнього приятеля – редактора якимівської районної газети «Слово трудівника» Запорізької області Якова Івановича Зорі. Павло Йосипович сказав, що вчора спілкувався з ним по телефону – там є вакансія. Обіцяв переговорити й сьогодні, щоб той прийняв мене на роботу. Єдине, на чому зауважив: треба заробити хорошу характеристику, а відтак бути обачнішим у вчинках і словах. По всьому було видно, що декан ставиться до мене доброзичливо. Надія отримати омріяну професію, що тимчасово зазнала краху, знову окрилила мене.

Що ж сталося на третьому курсі? Справа в тому, що у зв’язку з різким курсом Кремля на створення «єдиного радянського народу з єдиною (російською) мовою спілкування» було посилено чергові заходи у боротьбі «з українським буржуазним націоналізмом». У 1972 році відбулася зміна партійного керівництва республіки – замість першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста призначено Володимира Щербицького, а секретарем з ідеології – яскраво вираженого україножера Валентина Маланчука. Про його брудні справи до сих пір з неприязню згадує старше покоління українців, особливо інтелігенція.

Саме тоді прокотилася найбільша хвиля репресій у післясталінський період. Не обійшла вона і нашого університету. Спочатку виключили кількох студентів, а згодом – більше десятка, серед них і майбутніх журналістів.

Які ж «гріхи» були у мене? Із тодішньої ідеологічної точки зору – знайшлися. Серед них варто назвати «найсерйозніші». Коли восени 1972 року, на початку третього курсу, на зборах групи виключали з комсомолу (автоматично і з університету) Василя Гайдучка за опублікування його далеко не політичних віршів у самвидавівському журналі «Скриня», всі наперед призначені промовці засудили цей факт, а я намагався проаналізувати світогляд талановитого молодого поета. Другим, теж резонансним, став «чорний гумор» – експромтом написав сатиричний куплет і передав по рядах однокурснику, який відразу після закінчення пари кудись зник. Записка потрапила до першого відділу.

Хоча це і був «компромат», але не достатній, щоби виключати з університету. У всьому ж світі тоді широко обговорювали репресії у Радянському Союзі, зокрема, серед студентської молоді. Тож від багатьох, менш «небезпечних», намагалися позбутися в інший спосіб. Один із найнадійніших – через «неуспішність». Як це робилося, видно з мого прикладу.

Нікому про свої біди не розповідав. Батькам та іншим близьким сказав, що взяв академвідпустку. Сумлінно працював, заробляв позитивну характеристику, щоб продовжити навчання. Тим більше – мріяв про серйозну творчу роботу. В одному із моїх юнацьких щоденників є такий запис: «Я буду письменником, а журналістика – це ті сходинки, якими піднімуся, щоб переступити поріг у літературу». Заради цього відмовився вступати у медичний інститут, на чому наполягав батько, у сільськогосподарський та металургійний, куди пропонували йти за направленням. Для мене саме слово «журналістика» стало святим і магічним. Тож у виборі життєвого шляху був цілеспрямованим і послідовним.

Виробничу і переддипломну практики проходив у відділі сільського господарства дніпропетровської обласної партійної газети «Зоря». Від самого початку зарекомендував себе добре, і мене тимчасово зарахували у штат. Саме тоді у кабінеті редактора Георгія Бурейка у присутності його першого заступника Федора Цуканова відбулася розмова, яку пам’ятаю до сих пір. На перспективу пропонували посаду власного кореспондента по Верхньодніпровському регіону (три райони). Солідна зарплата, трикімнатна квартира (я вже був одружений і мав двох дітей), домашній телефон, машина (райкомівська) – за першим викликом тощо. Насамкінець співрозмовники поцікавилися: «А ви давно в партії?». «Я – безпартійний», – відповів стиха. «Дивно, а поводите себе, як комуніст», – сказав заступник. Що малося на увазі – не знаю. Можливо, моя урівноваженість у стосунках з іншими, розсудливість, безконфліктність, тверезий спосіб життя та все інше, що не давало підстав для занепокоєння за майбутнього співробітника. Під кінець розмови з'ясувалося: пропонована посада – лише для члена партії.

Моє навчання на стаціонарі зайняло сім років (з перервою) замість п’яти. За направленням, хоча був 19-м у списку на розподілі (спочатку – старости груп, парторги, комсорги, «круглі» відмінники), вибрав невеличкий районний центр Чорнухи – батьківщину Сковороди у сусідній Полтавській області, оскільки намагався потрапити поближче до рідних місць. Правда, там не «заякорився». Зарплата кореспондента при відсутності навіть виду на житло (якщо хтось виїде, то редактор обіцяв надати квартиру) мене не влаштовувала. У межах області переоформив направлення у старовинне козацьке місто Гадяч. Так на Полтавщині одночасно опинився невеличкий «десант» львівських випускників-журналістів: окрім мене, ще Микола Босак у Диканьці та Ярослав Проць у Шишаках.

Спочатку працював заввідділу листів та масової роботи, а через вісім місяців запропонували йти відповідальним секретарем або очолити відділ сільського господарства. Секретарська робота – не для моєї натури, тож почав серйозно вникати у всі тонкощі сільськогосподарського виробництва. І все ж, коли мене представляли гостям, то часто говорили: «Це – наш фейлетоніст». У мене виник потяг до цього специфічного жанру.

Через три роки вирішив перебратися до свого обласного центру – Дніпропетровська. На це було кілька причин. Далеко не остання – порада одного з приїжджих представників «красного письменства», коли він дізнався, що я теж хочу стати письменником, їхати до великого міста, бо тут, на його думку, без тісного творчого спілкування я просто «засохну».

Влаштувався на роботу кореспондентом дорожньої газети «Придніпровська магістраль». Через півроку із задоволенням перейшов на посаду фотокореспондента. Фотографію люблю зі шкільної лави. Її основи освоював за двома книгами, що виявилися у сільській бібліотеці. Учитися цій справі не було в кого – на той час у селі фотоапарат вважався великою розкішшю. Батько ж категорично відмовився зробити такий подарунок: «Думай про щось серйозне, а не про іграшки». Тож вишукував порожні пляшки у сільському парку і здавав до магазину, щоби придбати простеньку «Смену» за 10 карбованців. Правда, періодично для продажу нишком «позичав» і курячі яйця з домашнього кошика. Коли придбав омріяну «іграшку», постало питання про додаткове обладнання та матеріали. Фотозбільшувач змайстрував власноруч, а на все інше «заробляв» гроші тим же способом. У студентські роки фотосправа знадобилася: став членом Львівського кіно-фотоклубу, а десь з третього (повторного) курсу з легкої руки одногрупника Антона Довгого підмінив його тимчасово та й надовго як фотокореспондента університетської газети «За радянську науку», а це – додаткові до 40 карбованців стипендії (на п’ятому курсі – 45) ще сорок.

Згодом, працюючи у залізничній газеті, активно співробітничав з різними ЗМІ – від місцевих до центральних. Інколи побічні гонорари перевищували мою зарплату. Був лауреатом різних конкурсів, починаючи з часів студентства – фотографічних, літературних, із туризму тощо.

Робота у «транспортній» пресі так захопила, що відхиляв усі пропозиції змінити її на прибутковішу. Мав унікальну можливість беплатно мандрувати, що дуже люблю, по всьому колишньому Союзу, де є залізниця. Побував, практично, в усіх республіках – від Карпат до Сахаліну і від Чорного моря до Білого. У нашому мільйонному місті немає журналіста, хто б відвідав більше за мене населених пунктів СРСР та пострадянського простору (щодо цього разом із колегами робили підрахунки).

У 2000-му році перейшов на посаду заступника головного редактора тієї ж газети, що стала Всеукраїнським тижневиком. Тут партійна приналежність не мала жодної ваги. Взагалі, ніколи не був членом жодної партії, хоча добрий десяток, навіть комуністична, запрошував до себе. Справа принципу – як митець хочу належати всьому народу, а не якійсь одній політичній силі.

З 2008 року – на заслуженому відпочинку. Високих державних нагород не маю (хіба що Подяка Президента України Віктора Ющенка за активну громадську діяльність). Щоправда, є низка галузевих – міністерств шляхів сполучення СРСР та транспорту України. Продовжувати професійну діяльність відмовився – на всі пропозиції жартома відповідав: «Я вже виріс із журналістських штанців». Вирішив повністю присвятити себе письменницькій творчості. Працюю, в основному, у царині поезії та художньої і документальної прози малих жанрів. Видав близько десяти книг.

Активно займаюсь краєзнавчою роботою з 1994 року. На початку 2008 разом із однодумцями заснували Дніпропетровську обласну громадську організацію «Краєзнавче товариство «Ріднокрай», яку я очолив. Під егідою товариства провели три комплексні (авто-вело-водо-пішохідні) експедиції. Розпочали із дворічної «Запасний шлях «із варягів у греки», або Таємними дорогами запорозьких козаків» по степових річках та їх берегах від Дніпропетровська (нині – Дніпро) до Маріуполя. У наступні роки (паралельно) – «Козацький зимівник» та «Дорогами Нестора Махна», оскільки наш край славиться козацькою минувшиною та найбільшим на планеті у ХХ столітті повстанським селянським рухом.

Успіхам на літературній та краєзнавчій нивах завдячую, насамперед, дружині Людмилі Василівні. Вона – і перший читач моїх творів, і прискіпливий критик, а головне – добрий порадник та сумлінний помічник, хоча за фахом – інженер-механік. Свого часу один із близьких приятелів Олеся Гончара, уважно слідкуючи за моїм становленням як творчої особистості, сказав їй: «Ніколи не забувайте, що ви не просто заміжня жінка, ви – дружина письменника. Ваш святий обов’язок не тільки створювати сприятливу атмосферу для творчості чоловіка, а й постійно стежити за чітким дотриманням розпорядку його робочого дня». Одним словом, Людмила поступово перетворилася, образно кажучи, на терпеливого і сумлінного секретаря, чим вивільнила багато мого часу від значної частки технічної роботи. Вона і себе випробовує на письмі. Друкувала нариси в обласній пресі, разом зробили спочатку «пілотний проект» книги «Нестор Махно. Біографічний довідник», а після ретельних пошуків по архівах доповнили її.

Окрім краєзнавчої роботи на Придніпров'ї, разом із дружиною мандруємо і по далеких краях. Зокрема, побували на Соловецьких островах, озерах Карелії, на Кубані, у Волгограді та інших регіонах Росії, Угорщини, не кажучи вже майже про всю Україну. Освоїла вона і фото- та відео зйомку.

Я захоплююся колекціонуванням фігур запорозьких козаків, яких уже до півтисячі. Для поповнення зібрання почав дещо виготовляти і сам: із солоного тіста та штучної порцеляни. У перспективі планую експериментувати і з іншими матеріалами.

Нікого не здивую риболовлею, але для мене це хобі має особливе значення: ще в середині 1990-х років виступив ініціатором проведення щорічних обласних змагань зі спортивного рибальства серед працівників ЗМІ і став єдиним із журналістів, хто не пропустив жодного із них. Були кубки і медалі, були і невдачі – у цій справі завжди безліч несподіванок.

Зараз у мене шестеро внуків, від двох старших уже є правнучка і правнук. Двоє середніх навчаються у вузах – політехнічному та фізичної культури. Одна внучка у цьому році закінчує школу (уже навчається в одному із найпрестижніших столичних вишів. Прим. Б.К.), а найменший – тільки піде у перший клас. Вони проявляють інтерес до моєї творчості. Не раз допитувалися: «Чи правду дід пише?» Тож, коли «дістали», узяв двох хлопців – Дмитра та Олега, кожному дав по рюкзаку та й подалися у степи.

Показав чимало з описаного. На власні очі побачили, де їхній далекий пращур – мій прадід Панас Квітка – на початку 1920 року вдруге лікував Нестора Махна, на цей раз – від тифу. Та й саме місце поховання Панаса Івановича, очевидно, не залишило їх байдужими. Особливо вразив легендарний Дібрівський ліс, де Нестора вперше назвали Батьком. Підходимо, затамувавши подих. Біля контори лісництва на лавочці сидять мої знайомі – лісник і бухгалтер. Кажу: «Веду внуків показувати, де «махновські скарби». Жіночка сплеснула у долоні: «Що ж ви вчора не зателефонували – ми б закопали!»

…Перший шлюб розпався вже через рік після закінчення університету, а ще через два – з моєї ініціативи – розлучення оформлене офіційно.

Якби життя розпочати заново, чи хотів би я щось змінити? Відповісти на це питання однозначно – проблематично, адже минуле, як позитивне, так і негативне, то – суто моє! Його не заретушуєш і не перекреслиш, лише своїми справами змусиш на все дивитися іншими очима. Із цього, власне, і складається багатогранна індивідуальність кожного.

У бурхливому життєвому морі, де безліч підводних рифів, важливо вести свій корабель, ні на мить не випускаючи із рук штурвал. Лише цілеспрямованість і настирливість дозволяють досягати бажаних результатів. Увесь життєвий шлях я вибудовував за чітко окресленими наперед орієнтирами. Продовжую це робити й зараз: складаю конкретні плани на кожен день, тиждень, рік із врахуванням перспективи. Інакше б не відбувся як журналіст, тим більше як письменник.

 

м.Дніпро.

 

 



Создан 07 фев 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником