К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

Деякі таємниці повстанського руху

Результати власних досліджень



ЛЕГЕНДИ ДІБРІВСЬКОГО ЛІСУ

За сприяння мисливців ДП "Васильківське лісове господарство" Дніпропетровського обласного управління лісового та мисливського господарства В.В.Даценка, О.О.Желізняка, А.О.Шевченка, А.В.Савенка, Є.В.Фісака, Б.М.Галди у ВАТ "Баланс-Клуб" вийшла книга Бориса Ковтонюка "Легенди Дібрівського лісу" (друга із запланованої серії під такою назвою).
У ній нові легенди, бувальщини, усмішки, нариси із життя місцевості, де вперше ватажка найбільшого на планеті повстанського селянського руху у ХХ столітті Нестора Махна назвали Батьком.
Враховуючи те, що книга вийшла з нагоди 125-річчя від дня його народження, значна частина присвячена Нестору Івановичу та його оточенню, насамперед, із Дібрівської групи повстанців.
Безумовно, у книзі багато гумору, бо українець, який не сміється, то - не українець.
Подаємо лише дещицю із серйозного.

ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ І ВМИРАЮТЬ ЛЕГЕНДИ

На Придніпров'ї, напевне, немає іншого місця так багатого на легенди, як Дібрівський ліс та навколишня територія, що у Покровському районі. Це пояснюється кількома причинами. Насамперед, самим розташуванням його на широких степових просторах, де ліси – рідкісне явище та ще й у поєднанні із мальовничими скелями над річкою Вовчою, що опоясує голубою стрічкою зелений масив із трьох боків.
Дібрівський ліс відомий із сивої давнини, хоча Великомихайлівське лісництво, що створене на його базі, засноване лише у 1863 році. Штучне насадження лісу розпочате вже на місці природного, де колись був древній козацький зимівник Дібрівський, мешканці якого контролювали рух по Муравському шляху, що пролягав поруч.
Неабиякій популярності Дібрівський ліс завдячує зародженню найбільшого на планеті повстанського селянського руху у ХХ столітті під проводом Нестора Махна. Тут у жовтні 1918 року після відомого переможного бою об’єднаного загону Махна-Щуся із австрійсько-угорськими військами та гетьманцями на багатолюдному мітингу у Великомихайлівці, що поруч із лісом, тридцятилітнього Нестора Івановича назвали Батьком. Саме ж село засноване як військова слобода на базі зимівника після знищення Запорозької Січі. У ньому ніколи не було кріпосного права і панував вільнолюбний козацький дух, що і покликало його жителів масово влитися у повстанську армію Батька Махна.
Сім'я мого діда по матері Івана Квітки до 1921 року жила поруч із Дібрівським лісом. Мені у дитячому віці не раз доводилося чути родинні розмови-спогади про буремні події того періоду. Зрозуміло, про письмові записи тоді навіть і гадки не було.
Багато зітерлося з пам'яті, дещо залишилося. Як сьогодні чую слова бабусі Катерини: «Та я ж тебе, сопливого, на своїх руках виняньчила, а ти тепер переді мною шаблюкою розмахуєш!» А от кому вона це сказала – пригадати проблематично. Можливо, про скарбничого Чередника, який під кінець війни на дрогах привіз додому чотири валізи з армійської каси, щедро розплатився із двома носіями і тут же відпустив їх, а сам із дружиною заходився ховати добро. Можливо, про когось із інших сусідів. Такі деталі треба було б своєчасно занотувати, бо вони знаходяться в одному ланцюжку з іншими цікавими подіями і фактами і якнайкраще характеризують ту чи іншу людину, а то і цілу групу людей.
Цей приклад якнайкраще підтверджує походження цілого спектру легенд, інколи прямо протилежних, про одні і ті ж події, об’єкти, територію, людей тощо. Хтось щось забув, хтось додав своє, а хтось навіть вигадав те, чого насправді ніколи не було. Наприклад, про відомі Марущині скелі у автора є чотири варіанти, про Попове плесо – три тощо.
Щодо вигадок і перекручень, то ця місцевість – яскравий приклад, особливо на тему повстанського махновського руху. Та це і не дивно. Адже Махна, «найбільшого повстанця України», треба було не тільки знищити самого, а й скомпрометувати саму ідею боротьби українських селян.
Свого часу групою місцевих краєзнавців-істориків у складі М.С.Самухи, О.Л.Лапка та О.С.Шевлюка зібрано чимало матеріалів про Великомихайлівку та навколишню місцевість, у тому числі і письмові спогади свідків, а то й учасників подій 1918-1921 років. Правда, всі спогади на вимогу Покровського райкому Компартії України були здані в архів. Директор Великомихайлівської середньої школи Самуха вказівку виконав, але на свій риск і страх дав завдання старшокласникам зробити рукописні копії спогади ветеранів, з якими мені і вдалося ознайомитися на початку 2000-х років.
Картина дуже цікава. У самій Великомихайлівці виявилося аж 17 «писарів» штабу Махна! До речі, таким представлявся навіть учитель Олексій Шевлюк, який не заперечував (бо факт – очевидний), що був махновцем, але підкреслював – у Махна служив лише три дні, та й то писарем. Насправді ж, був бойовим командиром, що підтверджує фото 1919 року, репродукція якого є в автора.
Характерна і така деталь. Оскільки у різні часи на Махна було масове цькування, чи взагалі повна заборона на інформацію про його діяльність, багато ветеранів, щоб одгородитися від «бандитів», своїх дібрівських повстанців на чолі із Феодосієм Щусем на противагу махновцям називали істинними борцями за радянську владу. Очевидно, вони не знали, що Щусь був не менш жорстокішим від Махна як і з тими, хто захищав стару систему, так і тими, хто під більшовицькими гаслами порятунку України ніс для неї нове ярмо, хоч у махновців і було одним із гасел: «За владу Рад, але без більшовиків!»
Дійшло навіть до смішного. У книзі «Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область», що вийшла у Києві в 1969 році, є такі слова: «У цих складних умовах волосний ревком, що пішов у підпілля, організував партизанський загін, який перебував у Дібрівському лісі. Першою значною операцією партизан був розгром у вересні 1918 року німецького загону (правильно – австрійсько-угорського. Прим. автора), що зосереджувався у селі. Зібравши значні військові сили, окупанти після двогодинного артилерійського обстрілу 9 жовтня знову захопили село і знищили його». Тут, насправді, мова йде про загін Щуся, який згодом об'єднався із Махном і пліч-о-пліч боровся з усіма поневолювачами, хто приходив на рідну землю, у тому числі і більшовиками.
Із приводу перекручення М.С.Самуха, який є одним із авторів статті, щиро зізнався, що правду тоді не можна було писати. Тому цензура вилучила об’єктивну інформацію, аби підняти роль і заслугу більшовиків, які до кількох боїв партизан із австрійсько-угорськими частинами та гетьманською вартою у Великомихайлівці, практично, не мали ніякого відношення.
Можна наводити чимало й інших прикладів фальсифікацій історії у вигляді різних легенд і міфів. Достатньо було і є їх навіть більших масштабів. Згадаймо хоча б походження трьох братніх народів: російського, українського та білоруського. Російській імперії потрібний був такий міф для оправдання своєї загарбницької політики. На нього опиралася й імперія більшовицька. Насправді ж, російська нація і мова є серед наймолодших на планеті. Якщо для росіян Кирило і Мефодій, дійсно, стали першовчителями, бо їхня мова близька до староболгарської, або, як ще її називають, церковно-слов'янської, що прийшла із запровадженням християнства, то в українців за кілька тисячоліть до того вже була сформована власна мова й існувало двадцять п’ять абеток – від клинописного письма до глаголиці. Росіяни не стали першими фальсифікаторами творення своєї нації і держави. Було чимало й інших, хто в основу своєї історії поклав якусь легенду.
Є міфи й більшого масштабу. Наприклад, створення світу за біблійською легендою. У неї жодна освічена людина сьогодні не вірить. Чому ж тоді багато людей ходять до церкви? Це пояснюється кількома причинами. Як сказала колись моя старенька землячка, яка не вірила у Бога і в той же час часто відвідувала храм: «Нам більше нікуди було йти. Молодь зараз хоч у клубі збирається (це говорилося тоді, коли в селах були клуби), а в нас – єдина дорога до церкви, щоб поспілкуватися».
Є тут ще одна, вагоміша, причина, що пульсує на генному рівні. Справа у тому, що, коли на Русі було насильно впроваджене християнство, воно не могло викорінити повністю українську релігію (християни називали її язичницькою – як і релігії інших народів, відмінних від них), тому відбулося масове пристосування до місцевих народних вірувань. Практично всі великі свята: Різдво, Спас, Покрова та інші в українців були і раніше, але мали інший зміст. Не було лише Паски, а відзначався Великдень із фіксованою датою – у день весняного рівнодення. Християни попридумували власні легенди до цих свят і закріпили у Біблії, яку періодично дописували і підправляли. Навіть свою назву «православна релігія», яку більшість віруючих сповідує у нашій місцевості, взято із української, що існувала перед християнством (наші предки славили Праву), а ця, православна християнська, спочатку називалася правовірною.
Легенди народжуються і помирають, інколи проживши короткий строк, інколи десятиліття, а то й століття. Із цього приводу хочеться навести ще такий приклад. Нинішнього літа на привалі під час походу я розповів своїм п’ятнадцятирічному та сімнадцятирічному внукам один із найпопулярніших колись анекдотів про зламану лопату із циклу «Василь Іванович і Петька». Старшому поколінню не треба розтлумачувати, хто ці герої. Молодь же, виявляється, туманно знає про Чапаєва – одного із найпопулярніших героїв радянського кінематографу. Свого часу багато моїх ровесників у дитинстві на запитання, ким хочуть бути, відповідали: «Чапаєвим!». Такій популярності людини-легенди сприяв не тільки кінофільм, який постійно показували у кінотеатрах, клубах, по телебаченню, а й безліч анекдотів про його основних героїв. Їх створював як сам народ, так і відділ анекдотів із чотирьох осіб при ЦРУ, що спеціалізувався на пропаганді проти СРСР, а потім різними шляхами, включаючи радіостанції, все це поширювалося на всій території Радянського Союзу.
Отже, як бачимо, значення легенд відіграє велике значення не тільки на місцевому, а й на державному та міжнародному рівнях. Щодо «Легенд Дібрівського лісу», то це вже друга книга із трьох запланованих із цієї серії. Перша вийшла у 2003 році.
У нинішнє видання, правда, включено поряд із новими легендами, бувальщинами, оповіданнями та нарисами деякі доопрацьовані матеріали із опублікованих раніше. Це стосується селянського руху 1918-1921 років, оскільки книга виходить із нагоди 125-річчя від дня народження Н.І.Махна.
Написання серії книг під такою назвою автора спонукало бажання не тільки залишити для нащадків хоча б фрагменти багатющої історії рідного краю, а й необхідність внести деякі корективи в окремі легенди і перекази, що масово розповсюджуються у Привовчанському краї і за його межами, із позиції сьогодення. Цим самим продовжити життя, насамперед, тим легендам, що не відповідають реаліям.

ГНОБЛЕНІ ПРОТИ ГНОБИТЕЛІВ

Суть будь-якого повстанського руху найчіткіше висловили махновці, вишивши на своєму чорному прапорі, що символізував землю, слова: «Гноблені проти гнобителів». Саме цей девіз та конкретні справи і сприяли масовому приходу під махновські прапори, насамперед, селян, які на той період складали близько вісімдесяти п’яти відсотків населення України.
В усі віки багаті українські землі приваблювали племена різних кочівників, а з часом формування державних утворень – їхні правителі направляли сюди цілі полчища, щоб, врешті-решт, за чужий рахунок придбати для себе зайвих ласий шматок. Тож найбагатші у світі чорноземи густо окроплені людською кров'ю – як власною, так і чужинською.
І не дивно, що театр бойових дій після більшовицького захвату влади у Петрограді в 1917 році, в основному, розгортався в Україні. Всі добре розуміли: хто володітиме нею, той матиме найбільший зиск у реальному житті. Тримати у своїх руках житницю Європи хотіли багато країн – і далеких, і близьких. Під час переломного періоду історії у збройну боротьбу втягнулися численні маси як самих місцевих жителів, так і зарубіжних пришельців. У цьому хаосі на поверхню спливли різні ідеології по влаштуванню і перевлаштуванню суспільно-виробничого життя, але кінцева мета кожної була одна і та ж – володіти результатами праці корінного населення на його багатій землі.
Українські селяни ж, із багатотисячним хліборобським досвідом, не хотіли більше бути рабами будь-кого – ні чужих, ні доморощених правителів. Вони прагнули самі розпоряджатися власною долею. На той момент у козацькому краї для них найближчими і найзрозумілішими ідеями були ті, які висловлював гуляйпільський селянин Нестор Махно. Він не на словах, а на ділі у своєму районі вже рівномірно і без викупу розподілив між усіма жителями найдорогоцінніший скарб – землю. Тож за нього горою стояли прості трудівники.
В епіцентрі боротьби за свої права на теренах Вольностей Запорозьких опинилися і жителі Великомихайлівки. Звідси розгорілося полум’я повстанського селянського руху від іскри, викресаної Нестором Махном, якого саме тут і назвали Батьком. Вищої пошани в українського народу не було. І нікого в Україні так масово не величали, як Нестора Івановича. Йому прощали навіть помилки та прорахунки, від яких у ті бурхливі часи ніхто не був застрахованим.
Дібрівська група повстанців висунула багато прекрасних командирів – Щуся, Петренка, Каленика (Филя), Брову, Забудька, Шевлюка та інших. Одні з них сьогодні більш-менш знайомі читацькому загалу, інші – майже забуті, оскільки навіть згадка про повстанський рух у радянський час суворо каралася. Якщо щось і говорилося, то зовсім коротко: всі вони – бандити! Пам'ять про них залишилася хіба що у напівзабутих легендах і переказах на місцевому рівні та ще в архівах, найцінніші з яких забрали із собою останні наші колонізатори.
Чому ж махновці тричі вступали у союз із червоними? Відповідь проста – з тактичних міркувань. Вони завжди знаходили спільників проти ворога, який на даний момент найбільше загрожував їхнім землям. Основну ж небезпеку несли на своїх штиках ті, хто намагався відновити ненависні царські порядки – білогвардійці різних відтінків, зарубіжні найманці та німецький ставленик гетьман Скоропадський, який згодом став на позицію відновлення «єдиної і неділимої Росії» із попередньою системою землеволодіння тощо. Щодо Петлюри – через нечіткість попередніх кроків українського уряду, обраного невеликою купкою людей, до того ж, різного політичного спрямування, розбіжностях у поглядах, насамперед, на побудову соціального ладу, Махно не вважав його авторитетом, хоч у найкритичніші моменти вони воювали пліч-о-пліч. У своїй безпорадності Симона Петлюру теж не можна звинувачувати за допущені помилки. Ще невідомо, як діяв би хтось інший у тій ситуації, коли він звалив на свої плечі відновлення української державності.
Тут варто зауважити, що Нестор Іванович ніколи не приймав самостійних рішень. Усі найважливіші питання обговорювалися на з’їздах, зборах чи засіданнях Рад. Отже, така була колегіальна думка на той момент. Лише недалекі люди, не знаючи реальної обстановки, можуть звинувачувати сьогодні Батька за трагічні наслідки нашої історії.
Повстань в Україні було багато, як і в інших куточках світу. Чому ж тоді не вщухає інтерес саме до махновського руху? Тому що він був найбільшим на планеті у ХХ столітті? Частково, так. Та основна причина в іншому – тому, що цей рух на генному рівні виражав ідеї, закладені ще при Родовому ладі і оформлені в систему норм співжиття кожного індивіду у суспільстві. Абсолютно всі норми, хоч і не були закарбовані на письмі, виконувалися добровільно і без будь-якого примусу, бо співпадали із інтересами та життєвими потребами усіх. Ця система названа коротко – Звичай, тобто, Закон. На його ідеологічній базі сформувалося Звичаєве Право, що регулювало всі суспільні відносини – політичні, економічні, духовні, моральні та інші, що були взаємопов’язані і цементували в єдиний міцний організм одноплемінників. Навіть коли Звичаєве Право українського народу було порушене і почало нещадно викорінюватися, воно не кануло у вічність, а жило у надрах народу. Як історичним ланцюжком його продовження стали козаки, яких із часом назвали запорозькими. Махновщина ж – це невдала спроба відродження козацтва як носія Звичаю та Звичаєвого Права – Законного Права.


Українці завжди прагнули і прагнуть Волі. Не будемо говорити про тих, хто і сам не знає, хто він такий і чого живе на цьому світі. Заражених різноманітними чужоземними ідеологічними вірусами, чи бацилами байдужості та нігілізму – через власне неуцтво, лінощі, невігластво тощо ще достатньо. Їх зникнення у небуття – це лише питання часу. Хата скраю – не завжди краща, та й горить першою в екстрених ситуаціях.
Якщо говорити про часи чергового вторгнення іноземних військ в Україну в період 1918-1921 років (мова йде абсолютно про всіх, включаючи росіян – як білих, так і червоних), то кожен представник їх, звичайно, не міг не розуміти своєї загарбницької місії. Виконуючи роль колонізатора, ніхто з них, очевидно, не хотів вільного розвитку життя на наших землях. Принаймні, про це говорять факти.
Нестора Махна звинувачували і продовжують звинувачувати, що він, мовляв, був проти будь-якої державності. Цим самим багатьох, навіть тих, хто йому симпатизує, заводять у тупик, бо майже всі великі народи світу на сьогодні об’єднані у держави. З цього приводу сам Нестор Іванович говорив: «Треба спочатку відвоювати територію, а потім вибирати уряд». Сказано чітко і ясно – вибирати! Йому не потрібна була держава, де народ – безправний. Уряд повинен обиратися усім народом, а не групою авантюристів чи пройдисвітів.
Місцеве самоуправління, виборність посад на всіх рівнях, добробут народу (а не окремих його представників) через справедливе землекористування, чесний розподіл прибутку від виробництва та багато іншого, за що боролися повстанці, закладені ще багато тисячоліть назад у Звичаєвому Праві українського народу. Про це чомусь, практично, не говорять українські історики, економісти, юристи, письменники і журналісти, нарешті, політики та інші, хто повинен би робити аналіз, формувати громадську думку та вносити конкретні пропозиції для розбудови української державності. Не вміють, не можуть, не хочуть? Якби це відкрито і масово обговорювалося та робилися правильні висновки, то ми, зрозуміло, мали б і інші результати.
Настане час і, все одно, відбудеться переоцінка цінностей. Із 22 грудня 2012 року на планеті розпочалася нова епоха мислення і пошуків інших шляхів для суспільного облаштування людства. Безумовно, що одним із епіцентрів, де генеруються ідеї такої перебудови, стає й Україна. Не літаючи високо у небі, опустимось на землю, пройдемось стежками Привовчанського краю, відчуємо атмосферу минулих і сьогоднішніх днів, ще раз переконаємося – наш дух ніхто і ніколи не знищить, хоч, правда, бажаючих, навіть і нині, ще достатньо. Головне ж – чітко розуміти, що володарями цієї землі ми є споконвічно і тільки нам самим належить творити власну державу без будь-яких оглядок і нашіптувань тих, хто хотів би знову направити нас на манівці. Нам потрібна така державна піраміда, яка закладена саме у наших генах, відображена у Звичаї та Звичаєвому Праві українського народу і найбільше відповідає менталітету нації. Саме за це віками боролися мільйони українців, у тому числі і повстанці нашого краю.


ВИРОК

Повстанці у черговий раз зайняли Великомихайлівку. Наступного ранку до штабу прийшов селянин Микита Ричка із сусіднього села Новоселівки, що за Дібрівським лісом на протилежному боці Вовчої. Він відразу звернувся безпосередньо до Махна, бо одного разу вже зустрічав його і навіть розмовляв під час рибалки на ямах біля скель:
– Що ж ви, Батьку, всюди говорите, що захищаєте бідних, а вчора увечері троє ваших хлопців забрали у мене все сало і м'ясо – я перед цим зарізав єдиного кабанчика. А в мене ж велика сім'я. Чим тепер годуватиму?
Запала мертва тиша. Всі навколо припинили розмови. Нестор Іванович пильно глянув на сивого дідуся і уточнив:
– Правду кажете?
– А чому б мені із брехнею іти до вас, Батьку? У своєму житті я нікому не брехав, – ледве не з образою відповів Микита Олександрович.
Махно з хвилину помовчав. Потім різко піднявся і спитав:
– Упізнав би їх?
– А чому ж ні, як вони з півгодини нишпорили у моїй хаті, – впевнено заявив пограбований.
Нестор Іванович дав команду зібрати весь загін і вишикувати на площі. Разом із скаржником пройшлися понад рядами. Ричка, без тіні сумніву, показав на вчорашніх незваних гостей:
– Цей, цей і ось цей.
Махно ще раз перепитав:
– Не помиляєтесь?
– Ні! – впевнено заявив селянин.
Пролунав наказ усім трьом вийти вперед.
– Що скажете у своє оправдання? – грізно спитав Нестор Іванович.
Винуватці, похнюпивши голови, мовчали. Тривога наростала. Батько чекав відповіді. Було видно, що і він переживає не менше від своїх підлеглих. Та ніхто не промовив і слова. Махно ще раз глянув на скривдженого, потім на грабіжників, які стояли, не піднімаючи очей, на останніх бійців, які теж у напрузі очікували остаточного рішення. Мовчанка затягнулася. Раптом Нестор Іванович різко вихватив із-за ременя револьвер. Пролунали три постріли.
На очах у простого селянина з'явилася сльоза:
– Батьку! Може б не треба було…
Махно, прикривши лоба рукою, помчав у штаб. Коли слідом за ним сюди зайшли Щусь і Петренко, побачили його схиленим за столом. Він теж плакав.
Серед розстріляних був Несторів земляк, у дружини якого на руках залишилося троє малолітніх дітей. Через кілька днів, коли вдалося знову побувати у Гуляйполі, він відразу поїхав до неї і про все щиросердно розповів. Вручив чималу суму грошей і, ледве стримуючи сльозу, стиха промовив:
– Прости мене…якщо зможеш. По-інакшому – я не міг!

ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСНОГО ПРІЗВИЩА

Навіть знавці історії повстанського селянського руху під проводом Нестора Махна майже нічого не знають про одного із його бойових командирів Каленика. Практично, хіба що коротеньке повідомлення із загально відомих мемуарів начальника штабу Віктора Білаша, де зазначається: «Каленик – середняк с.Маломихайлівки Чаплинського району. Член Дібрівської групи анархістів із 1917 р. і бойовий командир Повстанської армії. Пропав безвісти у 1921 р.»
Завісу таємничості цієї особи мені вперше частково вдалося відкрити у нарисі «Загадковий Каленик», що вміщений у цьогорічного випуску книзі «Дібрівський ліс». Подальша робота у державних і власних архівах значно доповнила розрізнену інформацію і ще більше заохотила до розкриття ще однієї із таємниць повстанського руху.
Виявляється, повне ім'я цього бойового командира – Каленик Данилович Филь. В історію ж він увійшов лише за іменем, а прізвище, практично, майже ніде не фігурувало. На це було кілька причин. По-перше, він – із багатодітної сім'ї і, передбачаючи можливі негативні наслідки у майбутньому, очевидно, не хотів накликати біду на близьких родичів. По-друге, Каленик був не просто бойовим командиром, а й одним із виконавців особливих наказів самого Батька Махна, пов’язаних із зберіганням зброї та частини армійської каси у Дібрівському лісі. Можливо, були й інші причини, але і названі яскраво підкреслюють його неординарність.
Чекісти, правда, знали про Каленика і постійно полювали за ним. Він їм потрібен був живим – як ключ до відкриття скарбів Дібрівського лісу, що переховувалися у багатьох місцях, про що відали лише одиниці, насамперед, із ядра Дібрівської групи повстанської армії, яке до об'єднання із гуляйпільським загоном Нестора Махна довгий час базувалося у лісі, де була велика печера-землянка, вхід до якої був добре замаскованим і будь-хто туди не міг потрапити. Тож кращих знавців місцевості годі було і шукати!
Кілька разів чекісти надіялись схопити Каленика, коли він навідувався до сім'ї. І щоразу його виручав добре натренований кінь. Його чотириногий друг, який постійно знаходився десь неподалік, у потрібну хвилину за поданим спеціальним сигналом-свистом з'являвся перед хазяїном і, коли той уже був у сідлі, миттєво мчав подалі від небезпеки.
Відшукати припорошений часом слід Каленика після довготривалих пошуків вдалося лише у травні 2013 року. Було навіть знайдено хату, де проживала сім'я Филів у селі Маломихайлівці, нині Покровського району, по вулиці Пушкіна на кутку Роговик. Зараз там мешкає його племінник Іван Филь, 1938 року народження, колишній шофер Просянського автопарку.
Саме Іван Миколайович дещо розповів про свого дядька Каленика, але (і це було відчутно вже при першій зустрічі) далеко не все. Взагалі у родині десятиліттями існувало табу на будь-які розмови про Каленика Даниловича, особливо із сторонніми. Дійшло навіть до того, що ще один племінник – Онисько Курінний – попросив свого наймолодшого дядька Миколу десь сховати фотографії Каленика у недоступному нікому із чужих місці, бо боявся за свій партквиток і посаду начальника кар’єру Просянського каолінового комбінату. Де вони – ніхто і до сих пір не знає.
Вийти на слід Каленика було не просто. Впродовж двох десятиліть автору доводилося самому не раз виїжджати у Маломихайлівку, спілкуватися із старожилами, вчителями місцевої школи, працівниками сільради, звертатися до Покровської районної влади, працівників газети, тим більше що там працює кореспондентом Людмила Федоренко із того села, до багатьох краєзнавців, істориків, одним словом, до всіх, хто б міг хоч щось сказати про цю загадкову людину. Ніхто нічого не знав. Навіть не було знайдено хоча б когось із родичів. Інтуїція ж підказувала – пошуки припиняти не можна, хоча вже й минуло більше дев'яти десятків років від тих подій.
Лише зовсім недавно племінник Іван Миколайович, коли мова зайшла про життя-буття, обмовився, що його дядько Каленик теж боровся за вільну Україну. Було це на кладовищі у поминальний день. Одним із співучасників розмови став мій приятель, колишній військовий журналіст Олександр Перепелиця. Він давно не їздить у село, де народився і виріс, бо там уже немає нікого із рідних. Про Каленика Филя раніше нічого не знав, хоч їхні батьківські хати знаходилися неподалік одна від одної. Олександр Іванович відразу ж передзвонив мені із мобільного телефону і повідомив координати племінника та ще однієї людини, яка дещо б могла розповісти про Каленика, правда, за переказами – Миколи Івановича Пильгуна, 1936 року народження.
Інформація сивочолих дідів Івана та Миколи була зовсім різною. Перший наголошував, що Каленик пішов із Махном у Румунію. Ніби брат Івана Миколайовича, коли там служив, бачив навіть його могилу. Правда, напис на ній нечіткий.
Коли ж Івану Миколайовичу було розказано переказ Миколи Івановича, що Каленик нібито загинув у Кочережках під Павлоградом і сам Батько Махно за особливі заслуги наказав поховати його у скляній труні, то племінник, знітившись, сказав, що у Румунії, напевне, могила дядька Юхима.
Невдовзі після розмови з обома автору інтуїція підказала і третю версію зникнення з поля зору Каленика – виїхав до Росії і десь під чужим, а може і власним прізвищем, яке, практично, не було ні в кого на вустах, облаштував своє життя. Цьому є і деякі побічні аргументи. Зокрема, переїзд туди його дітей – Олексія та Марії. Дружина Каленика теж виїхала із Маломихайлівки.
Коли після опублікування нарису «Загадковий Каленик» автор висловив таку думку племіннику, той не заперечував. Правда, і не підтверджував. Береже родинну таємницю? Чи, просто, нічого не знає? В усякому випадку, він дуже обережний у словах, як і багато українців, у яких на генному рівні ще пульсує страх, навіяний тією жахливою системою, що нещадно викорінювала будь-яке вільнодумство, добиваючись рабської покірності перед колонізаторами.
Останні повідомлення про Каленика, знайдені на сьогодні в архівах, датуються 13 серпня 1921 року у повідомленнях Павлоградського Політбюро (так тоді вже називали на місцевому рівні органи надзвичайних комісій). Там, зокрема, наголошується, що 11 серпня банда під командуванням Каленика і Забудька біля станції Межова зупинила поїзд, пограбувала його і зарубала 10 червоноармійців. Наступного дня банда Каленика до 50 осіб, озброєна гвинтівками та обрізами при двох кулеметах, виявилася на одному із хуторів Дмитрівської волості. Про це повідомлено винищувальному загону, який знаходився у селі Миколаївка, і в даний момент виступив проти банди.
Що було далі із бандитами, як їх називали окупанти, оскільки повстанці не давали задарма вивозити з України хліб, вугілля, іншу продукцію та сировину, стояли на заваді укорінення колонізаторської системи, невідомо. Принаймні, нічого про це в опрацьованих автором справах фондів Дніпропетровського та Запорізького обласних державних архівах не виявлено.
З часом, зрозуміло, відбудеться масова переоцінка старих цінностей, накинутих українцям із позиції наших поневолювачів. Вона вже і тепер поступово змінюється, бо тих «бандитів» простий трудовий люд вважав і вважає народними месниками.
Цікава доля і в усієї великої родини Филів, у якій було десять дітей – семеро синів і три доньки. Згодом хазяйка удостоєна звання «Мати-героїня». Про двох старших – повстанців Каленика та Юхима – сухо мовилось: «Пропали безвісти у часи громадянської війни».
Якби була віднайдена фотографія високого, коренастого, русявого красеня Каленика Филя, то, можливо, довелося б ще ближче наблизитися до розкриття його утаємниченої біографії. І чи це б не співпало з описом чоловіка, який колись приїжджав до Дібрівського лісу на чорній «Волзі», що тоді була в диковинку, та ще і з московськими номерами? Він був разом із своїм ровесником та значно молодшим водієм, дуже подібним на себе.
Про ту зустріч автору свого часу детально розповідав колишній лісник Великомихайлівського лісництва Микола Стецина, який супроводжував гостей, на їхнє прохання, і був мимовільним свідком деяких розмов.
Ось зупинилися біля Дуба Смерті. Володимир Степанович відійшов від групи, але все чув, бо робота у лісі спонукала відчувати порух навіть кожного листочка. Саме там високий сивий красень із густими вусами говорив, звертаючись до ровесника: «Пам'ятаєш, ось тут ми проводили Раду. Туди он відступали. А там…»
Розмова обірвалася на півслові, бо лісник знову наближався до гурту. Гості попросили його розповісти все, що той знає про події громадянської війни у даній місцевості. Вони довго бесідували, а потім дістали дві пляшки коньяку і запропонували випити. Микола Іванович відмовився: «Я – на службі!». Тоді, не розкорковуючи їх, вусач протягнув Стецині і сказав: «Бери на згадку. Вип'єте із хлопцями у вільний від роботи час. Якщо дуже зайнятий, можеш іти, а ми ще трохи тут поспілкуємось».
Лісник відповів, що піде, бо в нього, дійсно, багато роботи. На правах хазяїна він першим подав руку на прощання. Вусач, який був вищим за Стецину, поплескав його по плечу і задоволено промовив: «Молодець! Добре бережеш ліс!».
…Наступного дня, обходячи ліс, Микола Іванович за п’ятдесят метрів від Дуба Смерті у той бік, куди показував один із вчорашніх гостей, виявив свіжу землю. Велика яма нашвидкуруч була затрушена минулорічним листям. Та яма була настільки глибокою, що сліди від неї аж ніяк не можна було сховати. Навіть через кілька десятиліть у тому місці залишилося заглиблення.

ЧОМ ТИ, БАТЬКУ, НЕ ПРИЙДЕШ?

На похоронах Нестора Махна у далекому Парижі 28 липня 1934 року зібралося близько півтисячі людей. Серед них було лише два українці. Сьогодні ж, коли світ став мобільнішим, до урни з прахом, замурованої на цвинтарі Пер-Лашез під номером 6685, приходять не тільки емігранти з України, а й багато інших його земляків, хто тимчасово перебуває у столиці Франції, чи навіть цілеспрямовано приїжджає туди, щоб вклонитися пам'яті славетного українця.
Недавно біля плити справа з'явився напис українською мовою, зроблений від руки: «Чом, ти, Батьку, не прийдеш?» Враховуючи, що стіну періодично чистять і миють, напис – свіжий. Його сфотографував один із відвідувачів, предки якого жили у Великомихайлівці, і переслав мені по Інтернету. Немає суттєвого значення, хто висловив свій крик душі у тих словах. Головне – вони відображають ставлення до керівника найбільшого повстанського селянського руху на планеті.
Інтерес до постаті Нестора Махна з часом навіть зростає, хоч і сьогодні, як в Україні, так і за рубежем, є сили, які хочуть применшити роль українського Батька, облити брудом, не допустити детальних досліджень реального стану речей, особливо у період його бурхливої діяльності. Причина цілком зрозуміла – принижуючи чи оббріхуючи лідера, фальсифікуючи історичні документи, одночасно нівелюється і справедлива боротьба українців за свої споконвічні права.
Із приводу цього згадалася розмова з одним дільничним міліціонером під час кількарічної експедиції «Дорогами Нестора Махна». Літній чоловік у формі розповів, що його дід був махновцем, поділився деякими переказами про ті часи. Страж порядку відкрито і щиро жалкував, що Махно не переміг. «Життя сьогодні було б не таким», – стверджував він.
Інколи і в автора цікавляться, чому займається махновською тематикою чи, можливо, предки служили у Махна? Усіх доводиться розчаровувати: «Не служили!» Правда, прадід двічі лікував Нестора Івановича, але, як говорили у нашій родині: «Не питай гостя, чи хоче їсти – сади за стіл; дай напитися навіть ворогу – потім зводитимеш рахунки; допоможи і звіру, який у пастці».
Хоч Батька Махна, як і переважна більшість дібрівців (великомихайлівців), мої предки, за переказами, поважали, але дід був уже в такому віці, коли чоловіки, практично, не воюють та й сім'я із дев'яти дітей не дуже спонукала до цього. Враховуючи, що дід, за мірками того часу був середняком, то до пришлих більшовиків, які безсоромно і нахабно відбирали хліб, вирощений власними руками, він і не міг мати прихильності; до білих, які намагалися відновити «єдину і неділиму» з попереднім жорстоким укладом – теж, бо у колишній козацькій слободі панували зовсім інші настрої. Третьою великою силою залишалися махновці. Якби дід був років на двадцять-тридцять молодшим, то, очевидно, поповнив би їхні ряди.
Аналізуючи будь-яку подію із минулого, або сьогодення, я завжди ставлю собі запитання: «Щоб це дало мені особисто, моїй сім'ї, родині, народу в цілому?». Намагаюся знайти відповідь. Так же, напевне, діють і багато інших. Бездумно, за інстинктами, живуть хіба що тварини. А ми ж – Люди!
Тож можна цілком збагнути того, хто від розпачу чи в надії написав: «Чом ти, Батьку, не прийдеш?»



Создан 14 дек 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником