К О З А Ц Ь К А М У З А Бориса КОВТОНЮКА

КОД НАЦІЇ

Сьогодні, коли у черговий раз піднявся ажіотаж навколо мовного питання з боку сепаратистів та їхніх покровителів, вирішив на цю тему подати фрагмент книги «Січеславщина козацька. Учора, сьогодні, завтра» (2013) – «Код нації» – із розділу «Невмирущий феном



Сьогодні, коли у черговий раз піднявся ажіотаж навколо мовного питання з боку сепаратистів та їхніх покровителів, вирішив на цю тему подати фрагмент книги «Січеславщина козацька. Учора, сьогодні, завтра» (2013) – «Код нації» – із розділу «Невмирущий феномен».

«Левова частка» накладу цієї книги була замовлена ще до її виходу і зробила справжню революцію у світогляді читачів. Її особливість – перше у світі ґрунтовне дослідження козацтва з позиції Звичаю та Звичаєвого Права українського народу.

Борис КОВТОНЮК


КОД НАЦІЇ


«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». (Із статті 10 «Конституції України»).

 

На планеті є десь 5 тисяч мов, а із них лише близько 220 мають письмо. Питання походження української мови виходить далеко за межі лінгвістики і є не тільки історичним, а й політичним. Саме в цій царині є над чим працювати незаанжованим дослідникам, оскільки прийняті «доктрини» спочатку в Російській імперії, а потім підтримані правонаступником – Радянським Союзом – шиті білими нитками.

Сьогодні в Україні чи не найбільше точиться боротьба навколо державної мови. Особливо вона загострюється у період передвиборних баталій чи то за пост Президента, чи за місце у парламенті. Далеко не останню роль у цьому протистоянні відіграють і козацькі організації. Тож обійти наболіле питання аж ніяк не можна.

Мова – основа основ будь-якої нації. Ще теоретики марксизму-комунізму зауважили, що є народи „державні” (історичні) та „недержавні”, тобто ті, які не спромоглися створити власну державу. Чому ж? Насамперед, народ зникає з лиця землі, коли втрачає свою мову, а з нею – культуру, звичаї, традиції та все інше, що його об’єднує і виокремлює у загальнолюдській цивілізації. Одним словом, мова – це енергетичний код нації, втрата якого рівнозначна смерті. Це дуже добре розуміли і розуміють всі поневолювачі. Наприклад, Адольф Гітлер наголошував: „Позбавте народ його мови – і він за два-три покоління перестане бути нацією”.

Яскравий приклад – Кубань, де свого часу було Тьмутараканьське князівство, а у ХІХ столітті заселена не тільки запорожцями, а й у кілька етапів вихідцями із Полтавської, Чернігівської губерній, а згодом і Харківської. У 1811 році там уже проживало 185 тисяч українців. На початку 1930-х тут ще були українські школи, технікуми, педінститут, а також українською викладали в сільгоспінституті. Якою ж мовою зараз спілкуються кубанці? Про те, що вони – українці, нагадують хіба що пісні, які поневолювачам ще не вдалося викорінити із їхніх душ, та специфічний діалект із елементами українських слів, яким зрідка спілкуються старожили у глибинці.

А що говорити про інші компактні поселення українців на велетенських просторах сусідньої імперії, чи у зрусифікованих містах і навіть окремих регіонах України! Отже, мова є своєрідним кодом нації для формування національно-суспільної свідомості, а не тільки засобом спілкування. Навіть якщо такий код насильно змінено, то все одно він ще довго залишається в генетичній пам'яті, у духовній матриці як окремого індивідууму, так і народу в цілому. Наприклад, на тій же Кубані козаки з особливою любов'ю і шаною ставляться до українців – навіть ті, хто з дитинства вже не розмовляє дідівською мовою. Кубанці і сьогодні душею дужче тягнуться до Києва, ніж до Москви, звідки на початку 1930-х років прийшла настанова знищити все, що нагадує їм про духовний світ предків, насамперед, мову. Пропозиція тих, хто зневажає український народ, надати російській мові в Україні державний статус – це заздалегідь запланований злочин проти титульної нації і нашої держави в цілому. Такі горе-політики, зрозуміло, усвідомлюють два сценарії (і обидва для нас неприйнятні): одна мова намагатиметься витіснити іншу, існуватимиме постійна небезпека розколу держави, відповідно, створюватиметься хаос і витрачання енергії народу за свої споконвічні права, а не на державотворення.

Безумовно, подібні тенденції схвально підтримують ті, кому Україна потрібна як територія, але аж ніяк як держава. Фундаментом же будь-якої держави є титульна нація. Той, хто не хоче жити у сильній, заможній країні, вільно розвиватися як особистість, примножувати матеріальні та духовні скарби своїх предків, зрікається материнської мови. Таких „духовних калік” серед українців, на жаль, ще багато. Вони свідомо чи несвідомо дають можливість грабувати себе ще дужче. Найприкріше те, що через свій спотворений і засмічений світогляд такі гальмують прогресивний розвиток України.

Чи не час серйозно задуматися про завтрашній день, про благополуччя, якщо вже не для себе, то хоча б для своїх дітей і внуків? Саме заради майбутнього і пишуться ці рядки.

Пригадується осінь 1988 року. На один із щомісячних ідеологічних семінарів при Дніпропетровському міськкому Компартії України я, безпартійний фотокореспондент, потрапив зовсім випадково – замість іншого журналіста, який через об’єктивні причини не міг там бути, а присутність представника від нашої газети була обов'язковою і припала на мене. Мабуть, сама доля цьому сприяла! Вразили слова одного виступаючого, які пам’ятаю по цей день. Він розповідав про неформальні організації Дніпропетровська. При цьому наголосив: „Але найстрашніші для нас – „шанувальники української мови” та „зелені”!

Той рік я був зовсім відірваним від суспільного життя і, що діється в білому світі, практично, дуже мало знав. Щодня, навіть у вихідні, працював у дві зміни – у редакції і на будівництві власного житла. На відпочинок залишалося по 4-5 годин на добу. Зрозуміло, при такому напруженні було не до постійного читання газет, перегляду телебачення чи прослуховування радіо. Не вистачало часу навіть для спілкування із друзями.

Про „зелених” питань не виникало. Злочини перед рідною Матінкою-Природою вже на той час були наяву. А ось „шанувальники української мови” мене вкрай зацікавили. Тож уже через кілька днів я був серед них і відтоді (впереміж із закінченням «самбуду») опинився в епіцентрі бурхливого громадського життя.

Таких „шанувальників” в Україні було дуже багато і буквально через кілька місяців у Києві відбулася перша конференція Товариства української мови „Просвіта” імені Т.Г.Шевченка. Спочатку дніпропетровська обласна організація носила ім’я відомого дослідника козацтва Д.І.Яворницького, а потім влилася у єдину всеукраїнську структуру. Саме на першій конференції ТУМ делегатами була підтримана ідея групи відомих вчених і письменників про створення Народного Руху України за перебудову. Події настільки бурхливо розвивалися, що вже буквально у вересні 1989 року у Києві відбувся установчий з’їзд цієї неформальної організації, яка вже набрала ознаки масової громадсько-політичної і від її первісної назви незабаром були вилучені слова „за перебудову” та взято курс на здобуття незалежності України і надання українській мові державного статусу. Одночасно із діяльністю осередків „Просвіти” та Руху (так скорочено назвали НРУ) у Дніпропетровську, Кривому Розі, Нікополі та інших містах і селах з’явилися і козацькі. Детально про їх діяльність – в окремому розділі. Тут ми розглянемо лише походження і розвиток української мови, а також, чи була якась „козацька мова”, про що інколи можна почути і сьогодні.

Тож якою мовою спілкувалися наші предки, у тім числі козаки і запорозькі зокрема? Питання важливе не тільки з точки зору історії. Воно є ключем до розуміння сьогоднішніх подій, а тим більше майбутнього розвитку української спільноти. Раніше нас учили, що після падіння Київської держави у ХІV столітті сформувалися три східнослов’янські народи – російський, український та білоруський. Відповідно, з’явилося і три мови. До цього в усіх трьох народів нібито була одна мова – староруська. Така недолуга концепція, звичайно, була розрахована на простачків. Та, не зважаючи на це, вона була взята за основу політики спочатку царської імперії (ким і була зініційована), а потім радянської і принесла невинні багатомільйонні жертви.

Як уже наголошувалося, українська нація почала формуватися на своїй споконвічній землі тисячі років тому. Пройшовши шлях збиральства, мисливства та рибальства, своїм основним способом життя наші предки зробили землеробство, про що говорять не тільки численні історичні документи, а й безліч археологічних підтверджень. У Московщині ж, яка і сьогодні у вигляді залишків колишньої насильно створеної могутньої імперії так настирливо претендує на нашу, нібито спільну з ними, історію, археологами ж не виявлено там жодних експонатів землеробства раніше ІХ століття. Це ще раз підтверджує висновок про молодість російського етносу – незважаючи на його гоноровість.

Сьогодні в Україні продовжують широко відзначати дні слов'янської писемності, пов’язуючи їх з іменами греко-болгарських просвітителів-місіонерів Кирила та Мефодія, які нібито вперше у ІХ столітті принесли на нашу землю грамоту у вигляді абетки. Знову – нісенітниця! На теренах України вже знайдено до трьох десятків власних абеток, що датуються від ХХ тисячоліття до н.е. і аж до впровадження «кирилиці» у Х столітті. Вони дуже різноманітні: спочатку – ієрогліфічні, потім – клинописні, а згодом – майже аналогічні нинішній.

У жодному куточку світу чогось подібного немає. І не могло бути по дуже простій причині – саме на теренах нинішньої України зародилася і зміцніла висококультурна цивілізація, яка дала поштовх для розвою іншим – Шумеру, Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму. Це вже доведено науковцями багатьох країн. На жаль, навіть нині нам продовжують прищеплювати комплекс неповноцінності через деформовані амбіції і світогляд тих, хто мислить часами рабовласницького ладу.

Ось лише кілька яскравих прикладів. На Кам'яній Могилі біля Мелітополя виявлено запис, який відноситься до 11582 року до нової доби. Ця точна дата підтверджена астрономічною наукою – методом співставлення циклів Місяця і Сиріуса. На Черкашині (село Межиріч) та Чернігівщині (поблизу Мезіна та Молодового) знайдено записи на мамонтових кістках, яким, відповідно, п'ятнадцять, понад двадцять та сорок п’ять тисячоліть! Із боку Росії, особливо царської, часто доходило до абсурду – мовляв, української мови немає і бути не могло, а та, якою розмовляють простолюдини, тільки „наречие” російської. Ось так!

І безліччю указів заборонялося все українське – навчання у школах, друкування книг, газет, театри та все інше, де вживалася мова поневоленого народу. Єдине, що не змогла зробити імперська влада, це повністю викорінити саме спілкування українців між собою рідною мовою. Бо тоді треба було б знищувати фізично і сам народ. Хоча масові акції проти українців вона неодноразово практикувала. Взяти хоча б після кінця 1920-х років, коли згідно Всесоюзного перепису українців у деяких регіонах Росії виявилося більше, ніж росіян. Наслідки не забарилися. Не тільки в самій Україні, але й на Дону, Кубані та в інших місцях.

Як не дивно, але за останні два десятиліття у Російській Федерації остаточно так і не визначилися із власною історією. Тому сильні тенденції прив’язки до історії української. Ще на початку 2007 року в рамках українсько-російської міждержавної комісії Ющенко-Путін планувалася робота спеціально сформованої групи істориків обох країн. Тодішній віце-прем’єр України з гуманітарних питань Дмитро Табачник та міністр освіти і науки РФ Андрій Фурсенко домовилися про необхідність узгодження конфліктних моментів у „біографіях” двох держав. Українські ж вчені відразу поставилися негативно до цієї урядової ініціативи. Адже історію треба вивчати і знати такою, якою вона була насправді, і робити з неї правильні висновки. Згодом це питання знову спливло на поверхню і його активно протягують антиукраїнські сили.

З практики багатьох країн відомо, що подібні афери завжди закінчувалися фіаско. Адже історія кожної країни складалася століттями, а то й тисячоліттями. І зводити все до одного знаменника – даремна справа. Якщо піти комусь на уступки, значить знову визнати себе меншовартісним народом і існувати у тіні чужих держав.

У свій час з цього приводу Уінстон Черчіль сказав: «Забути минуле – означає примиритися з його поверненням». Росія і сьогодні не відмовилася від претензій на історію України. Тільки якщо раніше була концепція, що із спільної колиски – Київської Русі – з'явилися три братніх народи (російський, український і білоруський), то зараз, коли навіть школяреві очевидно, що то була баєчка, у наших північних сусідів почали з'являтися інші теорії, де, знову все-таки приліпившися до наших витоків, вони у рази намагаються збільшити вік власної нації-народу.

Мета подібних теорій будь-якій обізнаній людині очевидна – небажання сказати правду власному народу, посіяти сумніви у своїх сусідів, а в кінцевому результаті – спроба відтворити імперію СРСР у її межах, або хоча б знову повернути у свою «власність» ще два слов'янських народи. Якщо навіть це не вдасться, то внаслідок подібної інформаційно-ідеологічної диверсії послабити єдність своїх сусідів, що, закономірно, впливає на дестабілізацію політичної, а відтак і економічної ситуації.

Щодо мови, якою користувалися запорозькі козаки, можна чітко прослідкувати по документації того часу. Якщо ще до 1750-х років у переписці з офіційними особами вживається староукраїнська діловодна мова, то пізніше, під тиском і впливом імперії, вона поступово замінюється на канцелярську російську.

Дев’ятнадцяте століття стало часом багатьох відкриттів у різних галузях науки. Зупинимося лише на тому, що стосується нашої теми. У 1822 році французький учений Ж.Шампольйон знайшов ключ до розкодування та вичитування єгипетських ієрогліфів завдяки... праукраїнській мові, яку тоді називали давньоскіфською, сколотською чи давньорусинською. Раніше таке відкриття не могло бути, оскільки роль спільної для європейських і всіх мов світу помилково визнавалася за латинською та грецькою, хоча, як згодом науково доведено, вони стали лише похідними від праукраїнської через фракійську, гетитсько-фінікійську й етруську.

Справа в тому, що після загарбання Індії англійцями в 1762 році виявлена справжня спільна мова для багатьох народів світу – санскрит, прабатьківщиною якої була Україна. Російські поневолювачі це намагалися скрити від українського народу і нещадно карали всіх, хто намагався навіть наблизитися до цієї теми (Василь Кобилюх – один із прикладів). Хоча передові вчені світу вже тоді отримали реальну можливість для вивчення не тільки лінгвістичних проблем, а й багатьох інших.

Ось що написано про санскрит, наприклад, у третьому томі „Українського радянського енциклопедичного словника”, підписаного до друку 30 січня 1968 року: „САНСКРИТ (від давньоінд. самскрта – оброблений, досконалий) – літературна давньоінд. мова, що вживалася у старод. та середньовіч. Індії. На відміну від мови вед, для С. характерні чіткі норми, вироблені давньоінд. граматистом Паніні (5–4 ст. до н.е.). Класичний період вживання С. – 4–10 ст. На С. була створена багата художня та наук. л-ра (див. Індія). Як єдина літ. мова стародавньої та середньовіч. Індії, С. мав велике значення для культурного об’єднання країни”.

У першому томі цього ж словника у статті „Індія” згадуються найдавніша літературна пам’ятка Індії – веди, визначні письменники санскритської літератури тощо. І ніде не обумовлено й словом, що індійський санскрит – це практично праукраїнська мова, яка прийшла сюди із Подніпров’я. Пригадується такий випадок. У 1986 році я вдруге мандрував Середньою Азією. Під стук вагонних коліс спросоння через стінку купе почув українські слова. Чітко не зміг зрозуміти, про що говорять сусіди, бо лише окремі слова долітали до вух. Зрадів: „Земляки!” Яке ж було здивування і водночас розчарування, коли через відкриті двері купе побачив чотирьох літніх... таджиків.

Згодом у столиці Узбекистану Ташкенті доля звела мене із двома таджиками. Я розповів про дивний епізод. Один із них виявився досвідченим філологом і пояснив те, про що у наших вузах не вчили. Таджики вважають своєю прабатьківщиною... Україну! Тому і в мові, і в способі життя (землеробство тощо) багато спільного. Виявляється, свого часу і Середня Азія заселялася вихідцями із праукраїнських земель. На це вказують і багато інших фактів, які від нас сховали і не давали можливості досліджувати.

Григорій Квітка-Основ’яненко у свій час мав надію: „Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови”.

Ці слова талановитий український письменник писав ще в позаминулому столітті. Відтоді російська мова міцно стала на ноги, нею написано багато прекрасних художніх і наукових творів, відомих у всьому світі. І ми сьогодні раді, що причетні до її величі, що саме з українських теренів розпочалися витоки мови, що стала міжнародною. Але ми ніколи не погодимося, коли будуть зазіхати на мову нашого народу з метою її приниження, звуження сфери вжитку, тим більше знищення. Це все одно, що з живого тіла вирвати душу.

Нині деякі росіяни та російськомовні в Україні, які, очевидно, від бідності розуму не можуть вивчити українську мову, чи внаслідок спотвореного світогляду продовжують ігнорувати її, як і українці, які неадекватно сприймають російську, дуже обмежують себе, насамперед, інтелектуально. Цілеспрямоване утвердження української мови як державної не означає зневаги до російської (як одного із пізніших діалектів праукраїнської). Навіть із принципової точки зору її треба знати, щоб відчути всю красу і велич Мови-Матері і порівняти із припудреною вередливостю та пихатістю невдячної дочки.

Правонаступники імперської Росії – комуністи – теж ретельно слідкували за тим, щоб не допустити навіть промінчика світла у світогляд народу, який був творцем багатьох мов, знищити цю мову, а її носіїв перетворити у безвільних рабів. Ми ще й досі пожинаємо отруйні плоди від наших загарбників, хоча вже визріла впевненість, що не тільки високоінтелектуальні українці, а й увесь народ збагне, ким він є насправді і гордо розправить плечі. Треба не тільки відчути свою велич, а й стати в оборону своїх тисячолітніх цінностей. Крім нас самих цього ніхто не зробить.

Сьогодні наші вороги, а також їхні попутники, продовжують розігрувати примітивну, стару, як світ, карту різниці у світогляді та мові заходу і сходу України. Торкнемося, насамперед, мовних питань. Справа в тому, що українська нація складається з різних етнічних груп і підгруп, для яких притаманні свої діалекти, а також звичаї, традиції, особливості одягу, менталітет та інші особливості, що формувалися тисячоліттями. На етнічних українських землях виокремилися такі етнічні групи: гуцули, волиняни, лемки, бойки, поліщуки, подільці, слобідчани та інші. Всіх їх поєднує спільна мова, а за основу літературної взято київсько-полтавський діалект, або, як його називають інакше, середньонаддніпрянські та слобожанські говірки. Тією народною мовою першим почав писати Іван Котляревський. Його справу розвинули Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка та інші відомі письменники. Якби такі потужні велети слова і думки на той час творили на якомусь із інших діалектів, то, можливо, він би і був прийнятим за літературну мову, а з киян і полтавців ті ж самі вороги чи дикуни-неуки насміхалися, чи зіштовхували їх лобами з іншими українцями.

Літературна мова вважається виявом високої культури людини. Хоча практично і в інших країнах теж існує багато діалектів. Наприклад, корінний житель Італії, який народився і все життя прожив на півдні країни, інколи не в змозі второпати, про що говорить йому італієць із північного регіону. Або ще яскравий приклад: чому відомий радянський розвідник Микола Кузнєцов так добре вписався у роль німецького офіцера? Дуже просто – у Німеччині теж багато діалектів і на його вимову ніхто не звертав увагу.

Говорячи про діалекти, можна навести ще такий характерний приклад. У моєму рідному степовому селі, де всього півтори сотні садиб, в одній частині говорили, наприклад, «корзина», а в іншій – «сапетка», або «відро» – «цебро» і тому подібне. І це при тому, що село виникло з вихідців із колишніх військових слобід, які розділяють якихось півтора десятка кілометрів. А що говорити про всю таку велику європейську країну, як наша!

У сучасному козацтві є „козачки”, які (свідомо чи несвідомо, за якісь подачки, а то й за чиєсь «спасибі») намагаються нав’язати думку, що козацтво – це окремий етнос, нація, народ, а, відповідно, претендують на якусь окрему мову, культуру, традиції, звичаї тощо, які треба відродити, а для цього мати навіть власну територію! З точки зору розгляду козацтва як лицарства, воїнів-захисників, то, відповідно до свого стану, воно, дійсно, мало деякі притаманні лише йому особливості, які вимагали завжди бути у бойовій готовності, вести військові дії, але говорити про козаків у відриві від українського народу, на захисті якого вони стояли і боролися за створення власної держави, просто наївно.

І все ж комусь так хочеться сьогодні посіяти розбрат у козацтві навіть таким примітивним методом. Дійсно, у зарубіжних і навіть вітчизняних джерелах можна часто зустріти вирази „козацька нація”, „козацький народ” та подібні, але вони відносяться до всього українського народу, який іноземці ототожнювали, насамперед, із козаками як державотворчим елементом. Про якусь окрему козацьку мову (як інколи називали українську) може говорити хіба що неук. Український і козацький народи – це синоніми.

Якщо ж заглянути в глибину історії ще далі, то побачимо речі, від яких німіють наші вороги і стає зрозумілим, чому Україну впродовж віків роздирали на шматки, а народ намагалися знищити. Як аргументовано доводить Василь Кобилюх у названій вище монографії, розшифрувавши 263 слова в санскриті, котрі причетні до козацької лексики прямо чи опосередковано, козацьким назвам, якими ми користуємося і понині, щонайменше 6-9 тисячоліть! Саме ж слово „козак” у санскриті складається із двох слів і означає „захисник князя”, „друг князя”, що опосередковано збігається з назвою „захисник держави”, чи „захисник рідного краю”, а не „вільна людина” як із іноземних мов раніше тлумачили деякі вчені. Слово „князь” теж складається із двох прадавніх основ, а в поєднанні означає дослівно „людина найвищої довіри”.

До речі, дехто виводить слово «козак» від «косак» (Лев Силенко та інші), тобто, ті, хто носив коси. Та суть, за великим рахунком, не міняється – то були наші пращури-воїни, які стояли на обороні власного народу. Зараз різні автори видають книги, брошури, з’являється багато публікацій у газетах, журналах, альманахах про запорозьке козацтво. На жаль, дослідники, журналісти, всі інші, хто пише на цю тему, продовжують допускати ті ж помилки, що вкоренилися навіть у солідних творах найавторитетніших істориків, на яких базуються сучасники. Детально не будемо розшифровувати слова (це аргументовано довів знавець санскриту Василь Кобилюх і бажаючі можуть звернутися до його монографії), але ми повинні, нарешті, зрозуміти, що сьогодні вже треба по-новому підходити до вивчення власної мови, у тому числі прадавньої, знання якої відкриє ще багато невідомих пластів української історії.

Досить цікавим не тільки з точки зору древньої історії, а й у світлі лінгвістичних знань є манускрипт із 263 шкіряних аркушів «Послання оріян хозарам», що відображає епоху аж до V-VII cт. до н.е. Точна дата написання не встановлена, але, вірогідно, відноситься десь до зародження Київської держави і задовго до прийняття християнства. Цей памфлет відображає боротьбу носіїв нашої предківської віри проти спроб запровадити з боку хозарів на українських землях іудейство. Навіть побіжне знайомство із текстом переконує, що він написаний українською мовою.

Ще до відомого рукопису «Слово о полку Ігоревім» з'явилася «Велесова книга», що написана докирилівською буквицею, її текст близький до української мови. Це ще раз розвінчує відразу два міфи – що українська мова виникла разом із російською після розпаду Київської Русі і що раніше у нас не було свого письма. Тут доречно зробити слушне зауваження: російська мова хоч і запозичила багато від української, але в її основу, дійсно, закладено церковнослов’янську, що акумулювала староболгарську, яка є відголоском праукраїнської.

Сучасна ж українська мова далеко не така, як церковнослов’янська, а подібна до тієї, якою розмовляв наш народ багато віків і тисячоліть назад. І наша сучасна літературна мова створена саме на народній, а не на церковній. Тому і принижували та знищували цю мову наші поневолювачі. Лінгвістам ці речі відомі, а ось політики намагаються і далі водити народи по туманних лабіринтах.

Безумовно, територія нинішньої України значно звужена від колишньої нашої прадержави, від її етнічних земель. Вживання ж рідної мови навіть на нинішніх теренах дуже обмежене, особливо у південно-східних регіонах. Багато українців, які проголосували у 1991 році за свою Незалежність, на жаль, сьогодні пасивно ставляться до захисту основи основ свого Буття на Землі – мови. Вірогідно, взнаки далися багатовікове колоніальне гноблення, найжорстокіші репресії, голодомори, організовані „одновірними братами”, та й не тільки ними.

Наші вороги і сьогодні, напевне, сподіваються, що кого довго протримали у клітці, вже не здатний жити на волі. Далеко не так! Виросло вже нове покоління, яке глибоко усвідомлює, що лише у власній державі, а не десь за тридев'ять земель, можна бути повноцінною людиною, тому цю державу треба захищати і зміцнювати.

Чому і зараз такий жорстокий наступ на українську мову? Деякі пояснення вже знаходимо із сказаного вище. Та це вже в минулому. А що попереду? Російська імперія повільно продовжує загнивати. Майбутнє у неї далеко не безхмарне. Складається ситуація, що із зменшенням вжитку російської мови вона може втратити статус міжнародної. Про це ще ніхто, практично, не говорить відкрито, але життя на планеті розвивається саме в такому напрямку. Чимало існує антагонізмів навіть між російськомовними територіями Російської Федерації, особливо віддалених від Москви.

З одного боку, мені, як українцю, жалко північних сусідів, хоч вони принесли моєму народу стільки кривд, смертей, знущань, інших бід, але, передбачаючи їхнє майбутнє, не можу спокійно мовчати. Єдиний шанс у них ще залишився і, якщо вони не скористаються ним, то отримають жахливі катаклізми у своїй нібито ще сильній сьогодні державі. Я розумію, що не всі мої одноплемінники, не кажучи вже про росіян, сьогодні схвалять таку пропозицію, але перед смертельною небезпекою Росії хочу сказати своє слово: там уже зараз необхідно запровадити дві державні мови – російську і… українську. Так, так, саме українську! Мову, яка стала основою творення інших слов'янських, у Росії треба спочатку вивчати хоча б як іноземну в усіх школах, а через два-три покоління, коли зміниться мислення політиків і психологія зараженого вірусом шовінізму російського народу, ми можемо говорити про рівноправне укладання договору з Росією на федеративних чи інших умовах. Можливо, навіть із перенесенням основної столиці до «матері городів руських». Такому Союзу не було б рівних на планеті!

До речі, за секретними даними ФСБ у Російській Федерації зараз проживає понад 50 мільйонів етнічних українців, або тих, хто має українське коріння. Чи не привід для роздумів про вище сказане?

Ми не можемо втручатися у справи іншої держави. Народи Російської Федерації повинні самі знайти мудре рішення. Український народ, надіюсь, за такої умови може порозумітися із російським. Адже багато простих росіян і до сих пір не можуть збагнути, чому, м’яко кажучи, їх недолюблюють в Україні. Все пояснюється дуже просто – тому, що вони стали грубим інструментом у руках поводирів-маньяків для знищення подібних собі. У ІІІ тисячолітті така «печерна» психологія розвіється.

Але на заваді є ще одна суттєва причина: руками росіян багато наших недругів намагаються знищити відродження не тільки української мови, а й української душі, зазіхаючи також на наші землі, а дехто навіть і для полегшення виконання плану всесвітнього панування.



Создан 24 апр 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником